Степан Андрійович Бандера - Перспективи Української Революції

держави, умисне віддає Америці ініціятиву, а сама, стягаючись, поволі приєднується. Це й є один з гальмуючих факторів у формуванні твердої постави Заходу проти СССР. Англія хоче, щоб майбутня війна була виразно війною США, а вона буде її союзницею, буде допомагати. Відносно до того й вклад та втрати Америки мусять бути багато більші (таким чином вага між обома сестрами мала б повернутись в протилежному напрямі, нінс у процесі минулої війни). Тим більше в українській справі, недоцінюваній Заходом, Англія й інші держави не будуть з Америкою сперечатися, хіба аж потім, як вона стане і для Заходу вимірною, поважною величиною. З того для нас висновок — Америка буде надавати тон ставлення до української справи і під час війни, тому мусимо брати до уваги передусім її наставлення, і його можна узагальнювати. Рахувати на ріжниці в становищі інших воюючих держав можна хіба в чисто практичних справах, а не в питанні генеральної політичної лінії.

Другий момент, що його треба узгляднити, це той що в політиці США дуже сильно діє фізикальний закон безвладности, в тому розумінні, що вона дуже тяжко й дуже повільно зміняє обраний напрям і розмах, її політика зміняється тільки в міру того, як зміна назріє в публічній опінії. А в цій знову проходить дуже повільно сприймання, усвідомлення і оцінення таких фактів, явищ і процесів, які не мають прямого, дотикального відношення до життя американського громадянина, або не мають в Америці наочного віддзеркалення. На це складається багато причин, як історичний розвиток, геополітичне положення, структура духового, політичного життя Америки й багато інших. Можна ствердити, що зміни в політиці США відбуваються великими, повільними закрутами і треба дуже сильних зовнішніх поштовхів, або великих внутрішніх напруг, щоб такі зміни викликати. Зате вправлена в рух у якомусь напрямі американського політика не легко дається зупинити. Для прикладу пригадаймо собі, як довго і як тяжко «розколисували» Америку до участи в другій війні, які там сили над цим працювали і аж Перл Гарбур остаточно її зрушив. А потім, коли Рузвелт узяв курс на союз з СССР, то так утвердив демократичну публічну опінію в довір'ю і сердечности до больше-вицької Росії, що треба було п'ять літ відробляти, навіть при тих кпинах і провокаціях, з якими СССР ставився до союзницької Америки. Відповідно до неповоротности політичної думки свого громадянства, в дальших для нього проблемах, і з внутрішньополітичних оглядів, керманичі США стараються уникнути всього того, що в опінії широкої публіки нове, ще не втерте.

З відмічення такої прикмети в механіці американської політики можемо зробити важливі для нас висновки. Перший, позитивний, що коли публічна опінія в Північній Америці вже відбула зворот від катастрофального союзництва і мирного співжиття з большевизмом за всяку ціну і набирає розгону по лінії твердого курсу, то американська політика не зможе його легко змінити, не може завертати через якісь дипломатичні маневри. Цим значною мірою забезпечується розвиток міжнародньої ситуації в напрямі до кращого.

Другий висновок такий, що ті політичні концепції, які тепер прищеплюються й утверджуються в публічній опінії Америки, з перспективою на прийдешню воєнну розгру, матимуть першість і перевагу в активній політиці, у формуванні політичної стратегії західніх держав. Натомість все нове, незнане буде мати великі труднощі у виєднюванні прихильности американської політики, якщо матиме проти себе визнані вже сили і течії. Цей момент перекреслює надії, що з вибухом війни Америка поставиться позитивно до українських визвольних змагань. Якщо тепер нічого в тому напрямі не діється, а навпаки політична підготова йде по іншій лінії, за російськими, ворожими до України інспіраціями, то це досить певний знак, що політика Америки потягне не туди, куди треба.

Ще третій висновок слід витягнути з цих стверджень до питання методів самостійницької політичної роботи на американському відтинку. Без уваги на спроможність і успішність нав'язування політичних зв'язків з офіційними чинниками на т. зв. дипломатичну роботу, треба цілій українській еміґрації в Америці, всім українським установам, товариствам, кожному українцеві робити кожноденно всіма засобами якнайбільше, щоб публічній опінії, кожному громадянинові Америки подати відомості про українські визвольні змагання, прищепити йому розуміння і прихильне на-ставлення до нашої справи. Якщо здобування публічної опінії Америки буде відповідно поставлене українською еміграцією, на різних поземах і різними доступними засобами, то цим буде пророблена на тому терені найтривкіша політична робота і вона у відповідний час принесе користь.

Найважливішим передбаченням, як може виглядати становище Америки до української справи під час війни, буде розглянення тих засновків її політичної концепції війни з СССР, які вже починають розвиватися, та американської оцінки діючих у теперішньому комплексі СССР факторів. Це найреальніші дані для того, щоб поробити наші висновки.

В політиці західніх держав під час війни з СССР головну ролю відограватиме бажання, щоб, якщо можливо, швидко й легко, найменшими жертвами покопати противника, знищити мілітарну й політичну силу большевицького імперіалізму.

Питання нового ладу на опанованому большевизмом просторі стоятиме в англо-американській політиці на задньому пляні, аж до вирішення висліду війни. Його трактуватимуть не як властиву ціль війни, а більш як засіб, щоб зменшити, помішати твердість ворожого табору та приєднати на свій бік деякі сили. Отже становище Америки й Англії в тому питанні буде визначуватися передусім тим, як вони розцінюють існуючі в підбольшевицькому світі сили, їх наставлення і потенціял у війні, наскільки треба з ними рахуватися, кого можна мати за союзника, а кого нейтралізувати.

Західні народи не мають справжнього уявлення й вірної оцінки дійсного стану на опанованих Москвою просторах. Не тільки в поняттях пересічного громадянина, але й у поглядах правлячих кіл вкорінилися ті суґестії, які Росія, однаково біла як і червона, вперто втовкає цілому зовнішньому світові, закриваючи дійсність.

На Заході бачать тільки Росію. Одні взагалі не знають, або знають дуже мало про те, що вона мілітарною аґресією підбила й насильством опановує багато народів, які не примирились і ніколи не примиряться з тим поневоленням. Інші, хоч знають дещо про многонаціональний склад сьогоднішнього СССР, то все ж таки мають на увазі майже виключно російський народ, як єдиний підметний чинник. Поневолені Росією народи, на Заході переважно трактують не як повноцінні й самосвідомі нації, що змагаються за своє самостійне життя, а як етнічні племена, що є тільки пасивним об'єктом у руках Москви, які або вже затратили своє національно-політичне «я» в російсько-большевицькім кітлі, або його ще не розвинули. Ще інші знову політики західніх держав, не позбувшись тієї омани, недоцінюють правдиву вартість і потенціял самостійницьких змагань поневолених Росією народів, порівнюють цей, затаюваний перед світом, потенціал