Еріх Марія Ремарк - Три товариші

кожного разу, коли зачинялися двері палати, в коридорі раптом знову я бачив рожеве світло неземного вечора, знову і знову після тих жахів у палатах перед очима поставала ціла хмара м'якого рожево-сірого блиску, і тоді важко було сказати, впливала вона як жахливий глум чи як надлюдська втіха.

Перед входом до операційної зали Жафе зупинився. Яскраве світло проникало крізь матові шибки скляних дверей. Дві медсестри вкотили до операційної довгу коляску. На ній лежала жінка. Я зустрів її погляд. Вона не помітила мене. Дивилась кудись удалину. Але я весь здригнувся від тих очей — в них було стільки мужності, самовладання і спокою.

На обличчі Жафе раптом визначилася втома.

— Не знаю, чи вірно я зробив, — сказав він, — але заспокоювати вас словами, мабуть, не було б ніякого сенсу. Ви б не повірили мені. Тепер ви самі побачили, що багато хто з цих людей тяжче хворі, ніж Пат Гольман. У багатьох із них не лишилося нічого, крім власної надії. Але більшість виживуть. Знову стануть здоровими. Оце я й хотів вам показати.

Я кивнув головою:

— Ви зробили правильно.

— Дев'ять років тому померла моя дружина, їй було двадцять п'ять років. Ніколи не хворіла. Грип. — Він секунду помовчав. — Ви розумієте, чому я сказав вам про це?

Я знову кивнув.

— Нічого не можна знати наперед. Смертельно хворий може пережити здорового. Дивні речі бувають у житті.

Його обличчя покрилося зморшками. Підійшла сестра і щось пошепки сказала йому. Він випрямився й кивнув у бік операційної зали.

— Тепер я мушу йти туди. Робіть так, щоб Пат не помічала, що ви заклопотані. Це — найважливіше. Ви зможете триматися так?

— Зможу, — сказав.

Він подав мені руку і швидко пішов із сестрою через скляні двері в яскраво освітлений зал.

Я повільно пішов довгими сходами вниз. Чим нижче спускався, тим робилося темніше, а на першому поверсі вже горіло електричне світло. А коли вийшов на вулицю, то побачив ще раз рожевий присмерк: він ніби війнув від обрію глибоким подихом і одразу погас, посірів.

Якийсь час я сидів у машині, впіривши погляд в одну точку. Потім взяв себе в руки й поїхав назад до майстерні.

Кестер чекав мене біля воріт. Я в'їхав у двір і вийшов з машини.

— Ти вже знаєш? — спитав я.

— Знаю, — відповів він. — Але Жафе хотів про це тобі сказати сам.

Я мовчки кивнув.

Кестер очікувально дивився на мене.

— Отто, — сказав я. — Ми не діти і розуміємо, що ще не все втрачено. Проте мені все ж, мабуть, нелегко буде триматись на висоті сьогодні ввечері, якщо я лишуся наодинці з Пат. Завтра буде легше. Завтра я зможу тримати себе в руках. Може, сьогодні підемо куди-небудь усі разом?

— Ну, зрозуміло, Роббі. Я вже подумав про це і попередив Готфріда.

— Коли так, то дай мені «Карла» ще раз. Я заїду додому і візьму спершу Пат, а потім, через годину, вас.

— Добре.

Я поїхав. На Ніколаїштрасе мені спало на думку, що я забув собаку. Я розвернувся й поїхав назад, щоб забрати його.

В магазині не світилося, проте двері були відчинені. Антон сидів у глибині магазина на розкладушці. В руці він тримав пляшку.

— Обмахорив мене Густав, — сказав він; од нього смерділо алкоголем так, ніби поруч був горілчаний завод.

Тер'єр стрибнув мені назустріч, обнюхав і лизнув мою руку. Під скісним світлом, що падало з вулиці, його очі поблискували зеленими вогниками. Антон підвівся, поточився і раптом заплакав.

— Собачко мій, тепер і ти підеш від мене… всі залишають мене… Тільда померла… Мінни немає… скажіть мені, навіщо, власне, живе така людина, як я?

Цього ще мені бракувало! Маленька, безутішна електрична лампочка, яку він тепер ввімкнув, тихе шарудіння черепах і пташок, і маленький, опухлий від спиртного чоловічок у цьому магазині.

— Товстуни, ті-то знають… але скажіть мені, навіщо взагалі живуть такі, як я? Навіщо живемо ми, нещасні пінчери, пане?

Мавпа жалібно пискнула і, мов навіжена, почала стрибати на своїй жердині. По стіні шугала її тінь.

— Коко, — схлипнув чоловічок, сидячи в темряві з пляшкою, — мій єдиний, іди до мене. — Він подав мавпі пляшку. Вона схопила її в руки.

— Ви погубите тварину, якщо привчите її пиячити, — сказав я.

— А якщо навіть і так, — белькотав він. — На кілька років більше на прив'язі чи менше… все однаково… однаково… пане…

Я взяв собачку, який уже притиснувся до мене теплим тільцем, і пішов. Цуценя покірливо бігло рядом зі мною довгими, плавними стрибками до машини.

Приїхавши додому, я потихеньку пішов нагору, тримаючи собачку на вірьовочці. В коридорі зупинився і поглянув на себе в дзеркало. Вираз обличчя був, як і звичайно. Я постукав у двері Пат, відхилив їх і впустив собачку.

Сам я лишився в коридорі, чекав, тримаючи вірьовку.

Але замість голосу Пат неждано почув бас пані Залевської:

— Царице небесна!…

Перевівши віддих, я заглянув у кімнату. Мені була страшна лише перша хвилина наодинці з Пат. Тепер усе пішло легко. На пані Залевську можна було покластися, як на камінну гору. Вона велично сиділа за столом, на якому стояла чашка кави, і розкладала в якомусь містичному порядку колоду карт. Пат із сяючими очима присіла біля неї, щоб та провістила її майбутнє.

— Добрий вечір, — раптом зрадівши, привітався я.

— А ось і він іде, — сказала, сповнюючись гідності, пані Залевська. — Близькою дорогою у вечірній час; з ним чорний король…

Собача рвонулося й, гавкаючи, кинулося з-під моїх ніг у кімнату.

— Боже мій! — вигукнула Пат. — Та це ж ірландський тер'єр!

— Моє шанування! — сказав я. — Кілька годин тому я ще не знав цього.

Пат нахилилась до собачати, і воно сміливо кинулось до неї.

— Як же його звати, Роббі?

— Сам не знаю. Може, Коньяк, або Віскі, або ще якось так, якщо зважати на характер попереднього господаря.

— Він буде наш?

— Так, наскільки одна жива істота може належати іншій.

Їй перехопило дух від радості.

— Ми назвемо його Біллі, Роббі! Коли моя мама була ще дівчиною, у неї був собачка. Вона не раз розповідала мені про це. Його теж звали Біллі!

— Тоді я попав у саму точку, — сказав я.

— А він охайний? Його можна тримати в кімнаті? — запитала пані Залевська.

— У нього родовід, як у князя, — відповів я. — А князі всі охайні.

— Маленькими вони не дуже охайні. Скільки