Ольга Юліанівна Кобилянська - Земля

Як одинак надіявся колись дістати всю землю.

Впав чолом до землі.

От чого він дожив!.

На те працював ціле своє життя, гріб, згортав кожну грудочку землі, на те, щоб відтак один другого пігнав у ту землю.

Його нутро прокинулося в один-одніський дикий голос, а сей голос кричав у шаленім бою лиш одно палаюче слово: «Сава!»

Чи мав проти нього виступати обвинувателем? Проти свого власного сина? Мав виступити і сказати: «Оце убивця»?!

Він же був у нього тепер одинокою дитиною. А що було би потім?.

Не міг дальше думати.

Тоді не лишилося би йому нічого більше. Сором хіба.

Йому не треба доказів, як суддям (його пройняло холодом. завтра ж вони прибудуть), щоби переконатися, хто се вчинив. Само його серце назвало йому ім'я убійника.

А може, вони се відкриють завтра і відведуть його від нього?.

Все було в бога. Але тоді нехай би й Рахіра йшла з ним і її батько. Вони — ніхто інший!

Лежав хрестом на землі, не ворушачися. Не міг відірватися від сього думками.

Що Сава наробив! Що наробив! І чому йому таке зробив? Такому доброму, молодому, надії його! Він же був у нього всім, цілою надією, і він загнав його в землю.

Коли б він був знав, що його тут таке зустріне, — не був би його ніколи брав із війська додому. Але що ж — супокою не мали, поки не прийшов. Куди ходили — смутком ходили. Що заговорили — його спімнули, доки не прийшов. Там був далеко від свого нещастя, а жодне з них того не знало. Знали лиш нарікати та плакати, знали лиш тужити та прикликувати до себе, а як уже дістали між себе. кинулося нещастя на нього. і — мають тепер. Свічки заглядають йому тепер в лице. Посеред днини і посеред ночі.

«Сава!.» — крикнуло знов у його серці, і страшний жаль розшалівся в його душі.

Як передше Марія, так тепер він зарив свої тверді мозолисті пальці у волосся, торгаючи його. Приводив тим неначе полегшу своєму мізкові.

Ні, він не міг проти нього виступати, нехай буде, що буде. Він не міг. А може. Може, се не був Сава?. Може, Григорій, може, Рахіра?. Хто міг се знати? «Сава, Сава!. — загомоніло наново в його серці могутнім голосом. — Він один волочився все з рушницею. Він один міг із ним бути в лісі».

Так лежав він довго на колінах, занурений у тяжкій задумі і прислухаючись страшному вихрові у своїй роздертій душі.

Нарешті збудив його якийсь шелест. Прокидаючися, обглянувся.

Щось біле мигнуло коло стогів і згубилося коло хати.

Підвівся бистро й зачудовано. Що се було? Чи який цікавий? Та тут промайнула йому одна думка через голову, і дикий гнів запалахкотів у його нутрі.

«Рахіра!» — пірнуло йому, мов ножем, душею. Се була вона. Мов злодійка, підкралася сюди ніччю, щоб побачити, що тут діється. Се було її діло. Тепер прийшла, щоб натішитися ним.

Грубий дрюк лежав скісно на однім зі стогів. Зірвавши його, миттю кинувся спідтишка в напрямі, де бачив постать, і не помилився.

Вона була тут. Рахіра.

Вилізла на пліт, що замикав городець із хатою і ділив від стогів. Лиш у легкій одежі. з хустиною на голові, стояла на плоті близько хати, мов мара, і, витягаючися над міру до вікна, старалася одним поглядом обняти ціле нутро хати,

Чи бачила що?

Не знав.

У тій хвилі се його не обходило.

Хотів лише приступити без шелесту і потягнути її дрюком по голові, щоб не рушилася більше з місця. Та се йому не вдалося. В зворушенні не заховувався тихо. Вона оглянулася. і саме як здіймив дрюк, виміряючи удар на її голову, — скочила блискавкою з плота й майнула, і просто в його город. Тут він її не міг дігнати. Була бистра і скора, мов дика коза, а його ноги були втомлені, а тепер мов підкошені з горя.

Сопучи, з блідим лицем вернув до хати.

Перед порогом зустрів Анну.

Петро і Докія, взявши її під руки, вели її додому.

Її голова висіла безвладно на грудях; чорна хустка, що спадала з плечей, спадаючи, воліклася за нею пасмом. Очі її були прижмурені. Рій жінок ішов за нею.

Заповідали їй зжуреними лицями між собою недобру ніч. Декотрі зітхали, а декотрі хрестилися тайком.

Такого горя не бачила ще ні одна з них.

І так нараз прийшло. І чому? Та й хто був винен?. Боже добрий — через кого? За одну ніч прийшло і облягло хату таке нещастя.

— З телям розпочалося, — кинув один голос із гурту.

— Хто його зна з чого. як бог дає, — другий.

— І воно не давало йому спокою, і тягнуло в ліс, і манило, доки не затягнуло його.

— І се ще не кінець. — сказав сумовито перший.

— Ідіть геть, кумо, не говоріть такого. Що може бути ще гіршого! — третій.

— А як найдуть убійника?

(Шепотом): — А ви не чули, як Анна кричала, що се той зробив?.

Одна із білоголових бабусь перехрестилася.

— Цитьте, цитьте. — вспокоювала жахливо, — я нічого не чула. Хто се чув?

— Ніхто.

— Ніхто. ніхто, — знялося переляканим шепотом, що переходив у протяжне, півголосом забарвлене зітхання. Нараз збилися сильно перелякані в купу. Сава здогонив гурток і великими, поквапними кроками майнув попри нього. Ішов, неначе не бачив нікого, без привіту, без якого-небудь слова, похнюпивши погляд у землю, і зник у напрямі корчми.

— Се був він, Сава! — кликнула одна молода жінка перепуджена.

— Аякже! Мов стовп який, сунув попри нас. Боже, боже!.

— Не дай, боже!. Не дай, боже!. А тата бідного бачили ви? Як громом прибитий, так сидів коло там-того. Що він, сарака, гадає? Мову йому відібрало.

— А вона стала, як божевільна. І як виглядає! Най бог боронить. Без рушника на голові. Здається, не знала, що не мала рушника на голові.

— Нещастя відвернуло в неї і очі, як вступило хати. Воно вже було тут, а як приближалося, вона стратила пам'ять. Казали, що спішила докінчити якусь роботу.

— Так воно так. Чоловік завсіди спішиться, як нещастя йде.

— Адіть, адіть. тепер уводять Анну до хати!

— Ая; увійшла. Що з неї буде?.

— Може, візьмуть її старі до себе, Марійка та Івоніка, — обізвалася одна з білоголових. — Тепер будуть мати внука замість сина. Бог не забирає так, аби нічого не лишити натомість.

— Добре сказали ви, кумо! — кликнула