Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

Я ковтнув слину, і звук перейшов на іншу, чистішу ноту. Ми поїхали по зеленій поверхні океану.

Скажу чесно, я ніколи не літав гідропланами. І нагадаю, що не люблю та побоююся повітряних подорожей. Але те, що відбувалося зараз, було настільки незвичним, навіть якимось розбишацьким, що голова не встигала протестувати.

Швидкість зростала, вода несамовито шарпала поплавці літака, додаючи до гудіння двигунів басову складову, і щойно я почав напружуватися від надлишку звуків, ми відірвалися від хвиль. І те, що стало видно в ілюмінатор, затьмарило усі інші емоції.

Зелене з сивиною тло океану по всій поверхні було поцятковано кружечками, еліпсами та півколами білого піску. Довгі коси утворювали бухти, у яких вода набувала фантастичного смарагдово-прозорого відтінку. Гідроплан видряпався на наступний поверх неба, і стало видно: піщані плями — це коралові рифи, вони тільки хочуть бути островами. Острови ж лежали трохи далі — великі і не дуже, забудовані котеджами, розцяцьковані вітрилами серфінгістів, вкриті зеленню пальм та кущів. Деякі готелі стояли просто у воді, так щоб туристи могли через вікна спостерігати за життям риб. А ми летіли вперед, маючи мож

ливість оцінити фантазію місцевих будівельників та щедрість головного Архітектора цих місць, того самого, що його знають під псевдонімом «Бог».

Я просто-таки прилип до ілюмінатора, намагаючись ввібрати в себе усе, що бачив — океан, який опускався під нами на тисячі метрів вглиб, коралові скелі, що випиналися з нього гірськими пасмами і розсипалися по поверхні білим борошном, перемеленими сонцем і вітром власними кістками.

Ніхто не знає, скільки островів є на Мальдівах. Вони тут капризують — мовляв, острів це тільки той, на якому ростуть пальми і живуть люди. А я у школі вчив, що острів — це частина суші, яку з усіх боків оточує море. От і вір після цього в науку.

Ми летіли вже близько години, і весь цей час я не відлипав від ілюмінатора, аж поки нарешті літак пішов донизу. Значить це моя зупинка, бо казали, що вона — перша. Я вже просто-таки відчув, як зараз хтось покладе руку на плече: «На наступній виходите?» Але ніхто не озивався. Пілоти смикали на себе якісь ручки, клацали перемикачами — от уже ніколи не думав, що в кабіні їх стільки.

Літак зайшов на посадку і ляпнувся поплавцями на воду. Барабанні перетинки знову завібрували. В ілюмінаторі промайнув острівець з парою зелених кущів. Матрос, який займав своє місце у хвості чи то кормі літака, відкрив люк і взяв до рук мотузку.

Раз-два, і літак прив’язаний. Три-чотири, і моя валіза зникла у люці. П’ять — і я виходжу на понтон.

Двигуни літака гудять, матрос робить мені міжнародний прощальний жест та відв’язує мотузку від кнехтів. Шість-сім-вісім — і літак вже з гуркотом відчалив від понтону, набрав швидкість і злетів у небо, здійнявши хвіст із бризок.

Я озирнувся навкруги. Під ногами був залізний понтон не більше як звичайна кімната. На понтоні — я та валіза. А навкруги — океан аж до самого обрію. Я не повірив власним очам. Що це? Де мене висадили?

Де мій готель? Я впіймав поглядом острівець, той самий, що промайнув був у ілюмінаторі гідроплану. Він тепер знаходився зовсім близько — може, за п’ятдесят метрів. На острівці росло двійко кущів. Під кущами стояла чапля. Звичайнісінька собі українська чапля. І з докором дивилася на мене. Мовляв, хлопче, а ти звідки взявся? Я так само з докором подивився на чаплю.

— Ти хотів усамітнення? — озвався в голові скептичний внутрішній голос. — Пригощайся.

І тут з-за обрію, буквально нізвідки вилетіла піратська фелюга. Вже потім, призвичаївшись до місцевих умов, я зрозумів, що в океані неймовірна рефракція. Земля закругляється так швидко, що сходиться з небом просто поруч — рукою дотягнешся. Ефекту сприяє яскраве сонце, яке відбивається від води та сліпить очі. Тобі здається, що ти залишився сам серед океану, а насправді острови і рифи грають з тобою у піжмурки, підступно ховаючись за обрієм.

З фелюги вистрибнуло двоє мальгашів у формених готельних футболках. Поки один притримував борт, другий швидко впорався з моєю валізою та допоміг мені перебратися з понтону.

— Хелоу! — сказав босий капітан. Він керував човном, сидячи верхи на румпелі і повороти забезпечував, відхиляючи дупу вправо чи вліво. Темні руки були схрещені на грудях.

Опинившись у товаристві людей, я послав чаплі ще один прощальний погляд і заспокоївся. Готель виявився зовсім поруч — може, з півкілометра. І острів, на якому він стояв, був значно більшим за понтон. Просто-таки велетенським. Сімсот метрів завдовжки і дев’яносто завширшки.

Лінивий хлопець у національному костюмі, що складався із довгого шматка тканини на стегнах, повільно бив у барабан, демонструючи, як раді в готелі новому гостю. Дівчина повісила мені на шию квітку орхідеї. Подорож закінчилася. Почався відпочинок.

Ющенко переміг у першому турі виборів. За даними ЦВК, його відрив від Януковича складає 0,55 %, або понад 150 тисяч голосів.

Ющенко набрав 11 125 395 голосів, що дорівнює 39,87 % голосів виборців. Янукович набрав 10 969 579 голосів, що складає 39,32 %.

Сам Віктор Ющенко назвав офіційні дані Центрвиборчкому доказом перемоги демократичних сил у першому турі.

«Це свідчить, що ми з вами одержали перемогу», — заявив Ющенко. Водночас штаб Ющенка не вважає об'єктивними результати виборів у першому турі.

Але на другий тур голова штабу Януковича Тігіпко «точно» пообіцяв перемогу свого кандидата з перевагою 3–4%

Українська Правда

— Катю, ти не уявляєш, яка тут краса! — я чимчикую собі вздовж лінії пальм. Капці на острові не потрібні — білий кораловий пісок відбиває сонячні промені і практично не нагрівається. Саме тому льотчики, капітани, офіціанти — практично всі ходять босяка. І я теж. Замість підлоги всюди перемелені морем корали — хіба що у номері та на ресепшені покладено плитку, але навіть столи у ресторані стоять просто у піску. Острів-готель на кількадесят бунгало. Хащі пальм та чудернацьких кущів, які відокремлюють відпочивальників одне від одного. Переважна більшість туристів — англійці. Як знаєш мову, можеш поспілкуватися. Але коли хочеш — можеш усіх ігнорувати. Я хочу.

— Катю, тут просто неймовірно! Я на тебе чекаю.

— Чудово, Сергійку. Я спробую прилетіти.

— Як це, «спробую»? Що за діла?

— Та нічого, невеличкі проблеми.

— Наскільки невеличкі?

— На півтора лимони.

Я зупиняюся з телефоном біля вуха. Ноги лагідно лоскоче хвилька. Ні, в світі не існує проблем, тим більше на півтора лимони, тобто мільйони доларів. Це казки з бізнес-журналів.

— Що сталося?

— Все, як завжди, — Катьчин голос лунає так,