Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

опришка й упізнала теж і його, бо інший чоловічий образ жив у її пам'яті; мав леґінь риси Данилового обличчя — був він достоту такий, як той хлопець, з яким під ліжником у полонинському гуртожитку цілувалася уві сні; Оленка зойкнула й руку до ватажка протягнула, та він ковзнув по ній холодним поглядом, не впізнаючи, бо, видно, образ іншої жінки заполонював його пам'ять; погляд опришка був гордовитий і крижаний, він ненавидів людей, що зійшлися на страту і так байдуже й спокійно дивляться на нього, ніби супроводжують князя, що не на плаху йде, а свататись до любки; скільки ж то вас тут, людоньки, та стільки, як у борі на дуборі зеленого листя, а круків жменька, і не зосталось би від них ні диму, ні нитки, якби ви кинулись мене визволяти; але то вже не громада, а отара, Данилку, — прошепотіла Оленка, та опришок її не чув, — ці люди були громадою, коли ви в горах кулі виливали, кремені до рушниць і пістолів припасовували, порох сушили, топірці гострили, та вас уже немає, і їх теж не буде — тих людей, що харч вам носили, на ніч приймали й синів своїх до вас посилали, стали вони без опришків бидлом, й залишилася в них тільки гріховна цікавість до вашої смерті; брат брата зраджує, — мовчки говорив до Оленки опришок з обличчям Данила, — мене ж мій брат продав; не вір, леґіню, не вір, — проказала крізь сльози Оленка, — не брат тебе продав, а теребізькі конокради, я знаю їх, вони страшні — то люди без душ, замість сердець у них збита повсть; о, якби мені топір, топір та кована бляшка!; але ж у тебе в руках вічна опришківська бартка!; якби-то ще вільних рук до неї!..

Ватажок пройшов повз Оленку, не глянувши, він когось вишукував у першій шерезі людей, і врешті степліли його очі, впало з них тепло на голівки двох хлопчиків — один височенький, а другий менший, — які неблимно пазили за опришком, і коли батьківське тепло зігріло їх, хлоп'ята, немов вивірки, прошилися крізь натовп і вмить опинилися навпроти двох кленів, що струшували золоте листя на поміст; стояли вони там, міцно тримаючись за руки, й з острахом дивилися на ката, який походжав біля шибениці, блимаючи байдужими очима крізь прорізи в каптурі; Оленка протиснулася поміж людьми за хлопцями, здогадавшись, хто вони, й стала біля них: коли звершиться кара, треба буде пригорнути їх і потішити; спущена з перекладини петля погойдувалася на вітрі, немовби намацувала жертву, щоб зашморгнути; бубністи били в барабани, сповіщаючи світ про початок розправи; ватажок упевнено ступив на поміст і, спершись на бартку, спокійно слухав, як аудитор карного суду, розгорнувши пергаментний сувій, почав зачитувати вирок.

Й коли над майданом пролунали зловісні слова: «Злодія засудити до смертної кари через повішення», й кат підсунув під шибеницю стілець, Оленку осяяла рятівна думка: вона скрикнула: «Не ступай, Данилку!», зірвала із своєї шиї шовкову хустину, кинула її на поміст і вигукнула:

«Він мій! Я згодна стати його жоною!»

Та вмить збагнула дівчина, що давно вже настали інші часи, і з кримінальних кодексів назавше зникла стаття, яка дозволяла дівчатам у подібний спосіб рятувати засуджених на смерть чоловіків; її голосу ніхто не почув, кат відкинув ногою хустину з помосту, взяв за лікоть ватажка й підвів його до стільця; він відбирав у засудженого бартку й починав в'язати йому руки; опришок відштовхнув ката: «Я сам усе зроблю, щезни з очей!»; здивований такою непоштивістю, виконавець покари поступився назад; тоді Микола Шумей-Драгирук високо підвів руку з барткою, аж вона сягнула перекладини, й утямила врешті Оленка, що перед нею на пласі стоїть не Данило, а чужа, не знайома їй людина — змучена, стратована, збита, проте ще жила в ній непокора, властива тільки опришкам…

А може, ті легенди про опришківську завзятість народилися вже потім, у піснях, а насправді вони були звичайними розбишаками, які не вагаючись проливали чужу кров, самі ж завжди боялися смерті?.. З-поміж дрібних рукописних рядків почав проглядати не легендарний Драгирук-Шумей, а зовсім інша постать — ница, грішна, та вмить стлумила в собі цей сумнів дівчина, бо вчула, як над майданом прокотився дужий голос опришка, й була це не проспівана в коломийках, а записана очевидцем справжня мова засудженого до страти збойника:

«Доки ця бартка буде межи людьми, доти не переведеться наше славне опришківство!»

Так стояв він з піднесеним у руці топірцем перед занімілою юрбою, та ніхто не важився переймати у ватажка опришківське берло, бо давно вже впала на зневолену землю глуха покора, й ніхто не знав, для чого ця зброя могла б придатися: для пастухів замість ґерлиґи, для перехожих калік чи для музейного експонату?

А ватажок піднімав усе вище бартку й, просвердливши зором відстань між плахою й першою шерегою пойнятих бадужістю людей, зупинив погляд на двох хлопчаках, які стояли, взявшись за руки, й ковтали розпачливі сльози, не сміючи розридатися, бо ж були синами безстрашного ватажка, й тоді гейкнув Микола Драгирук, аж відлупився його голос від ратуші, — гейкнув і кинув топора так влучно, як кидав колись у бою; його спритно перехопив старший хлопчик й погрозливо звів над своєю головою, а тоді стишився голос ватажка:

«Йди, Онуфрику, в Срібну землю, в Колочаву йди, там ще сушать порох останні збойники, а малого Сафата залиш мамі…»

Ціпаки кинулися, щоб схопити хлопців, однак затурканий розправою люд спромігся все-таки хоч на маленький подвиг: закрутився, наче вир у ковбані, й заступив собою опришкових синів, й коли вони потонули в людській бурхаті, ватажок надів собі на шию петлю, ступив на стілець і сам вибив його з-під ніг…

Й тоді на мертво стихлий майдан упав лункий дівочий голос:

«Так не вмирають злодії, так гинуть герої!»

…Двері бібліотечної кімнати тихо прочинилися, пані Мирослава скрадливо заглянула досередини й спитала:

«Ви мене кликали, панно Оленко?»

«Ні, ні… Я теж чула чиїсь голоси, але то не я, не я…»

«А чого ж ти в сльозах, дитино? — приглянулася до Оленки пані Мирослава. — Але що це я про таке запитую: сама ж читала. То безнадійно сумна річ…»

«Безнадійна? — підвелася з-за стола Оленка, з осудом глянувши на директорку музею. — Чому — безнадійна: бартка ж залишилася серед людей!»

Розділ тринадцятий

Припущення отця Никифора про те, що стежку до печери Довбуша на Чорній горі, де переховувався Микола Шумей-Драгирук з побратимами, показав не брат ватажка Ілько, а привели до неї