Хайміто фон Додерер - Книга пригод 3

Батько погасив ліхтар у повітці, де йому до всього, що він бачив, було байдуже, свічки в задній кімнаті, де він іще раз поцілував мертвого сина, й лампу у світлиці над знов порожнім столом. Потім замкнув хату й вийшов на дорогу. На ту саму дорогу до корчми, яку недавно здолав у зворотньому напрямку, важко здіймаючись сходинками страху, — тепер він спускався нею вниз, від вершини жаху в спокій, де людина знає, що їй треба зробити. Ніч була темна й тепла.

У корчмі ще сиділи люди, хоч уже й небагато, але доволі, щоб за всіх стати свідками того, що йому лишилося зробити. Коли Стахо знов з'явився там, вони здивувалися, те здивування наростало, як хвиля, жадібно поглинаючи його слова. Він мовив:

— Братове, мій Янко таки вернувся додому. Але його вже немає живого. Коли ми з жінкою побачили золото, яке він справді приніс із чужини, багато більше, ніж ви тут розповідали, диявол затьмарив нам розум, і ми задушили його. Я збрехав першого разу, сказавши, що в нас нікого не було. Він таки з'явився до нас, але мати не впізнала власної дитини, і я аж від вас довідався, що ми вчинили. Вона повісилась, як я прийшов і сказав правду. А мене ви передасте жандармам.

Коли жах, що опанував усіх, почав відпускати їх, посипалися, немов з мішка, запитання. Стахо відповідав, навіть з подробицями. Скоро вже ні в кого не лишилося жодного сумніву. Побачивши, що він переконав їх, Стахо сказав:

— Жінку мою ви знайдете в повітці на бантині. Подбайте про хлопця, він тепер, мабуть, ще спить у своїй комірчині на піддашші, й гадки не маючи, хто там прийшов і що внизу сталося. Обережно скажіть йому про це. А ще скажіть, хай продасть хату і виїде з села. Амінь, — додав він і простяг руку по чарку, яку йому хтось подав.

Проте чарка лишилась невипита. Старий упав на стіл і вдарився об нього головою — наче цією другою брехнею, так щасливо доведеною до кінця, він спокутував першу, зробив усе, що йому належало зробити цієї ночі, й досяг мети останніх хвилин свого життя. Коли його підвели, то побачили, що його серце теж щасливо скінчило свою роботу, скінчило назавжди.

Артур Конан Дойл

«ЛЕВ'ЯЧА ГРИВА»

Оповідання

Хоч як це дивно, але найбільш заплутана і найбільш незвичайна справа з тих, які довелось мені розслідувати на своєму довгому життєвому шляху, випала на мою долю вже тоді, коли я перестав ними цікавитись і пішов на відпочинок. Ця справа сама, так би мовити, постукала в мої двері. Трапилось це після того, як я оселився в своєму будиночку в графстві Суссекс і поринув у спокійне життя на лоні природи, за яким так часто сумував протягом довгих років, проведених у похмурому Лондоні. У цей період добряга Вотсон рідко коли з'являвся на моєму обрії. Вряди-годи він приїжджав до мене на суботу й неділю — ото й усе. Отже, я мушу сам бути власним історіографом. О, коли б Вотсон був тоді зі мною, як би він розмалював той дивовижний випадок і те, як я подолав усі труднощі! А так мені доводиться розповідати по-своєму, звичайними словами про всі свої кроки на важкій дорозі, що вела до розкриття таємниці «Лев'ячої гриви».

Мій будиночок стоїть на південному схилі вапнякових горбів на півдні Англії, і з них відкривається широкий краєвид на Ла-Манш. Тут берегова лінія — суцільна крейдяна круча, з якої спуститися до води можна тільки довгою звивистою стежкою, стрімкою й ковзкою. Між нижнім краєм стежки й водою лежить смуга рині й гальки завширшки в сотню ярдів, яку море не затоплює навіть під час найбільшого припливу. Проте вздовж берега де-не-де є глибокі закрути й ковбані — гарні плавальні басейни, що кожного припливу наповнюються свіжою водою. Цей чудовий пляж тягнеться на кілька миль в обидва боки і тільки в одному місці переривається невеличкою бухточкою Фулворт, на березі якої розташувалось сільце з такою ж назвою.

Мій будиночок стоїть самотою. Порядкуємо в ньому я і моя стара економка, а в садку — бджоли. Проте за півмилі знаходиться всім відомий підготовчий коледж Гейбла, що належить Гарольдові Стекхерсту. Це чимала будівля, під дахом якої знайшли притулок кілька десятків юнаків, що готувались до різних професій, а також невеличкий штат викладачів. Сам Стекхерст замолоду був неабияким спортсменом, виступав на змаганнях з веслування від свого університету, а нині мав славу вченого з багатьох галузей знань. Відколи я оселився на узбережжі, у нас із ним встановилися такі дружні стосунки, що ми вечорами навідували один одного без запрошення.

Наприкінці липня в 1907 році лютував шторм, вітер віяв з південного заходу Ла-Маншу; височенні хвилі докочувалися аж до підніжжя крейдяної кручі, залишаючи після себе глибокі озерця, коли починався відплив. Того ранку, про який я веду мову, вітер майже вщух і все в природі сяяло чистотою й свіжістю. Працювати за такої гарної погоди було просто неможливо, і я вийшов перед сніданком прогулятися й подихати духмяним повітрям. Я простував стежкою, що вела до стрімкого спуску з крейдяної кручі на пляж. Раптом хтось гукнув мене ззаду; обернувшись, я побачив Гарольда Стекхерста, що махав рукою, весело вітаючи мене.

— Чудовий ранок, містере Холмсе! Я знав, що ви підете гуляти.

— Я бачу, ви зібралися купатись.

— О, знову ви взялися за свої фокуси! — засміявся він, поплескуючи по напхом напханій кишені. — Так, іду купатись. Макферсон подався рано, я, мабуть, зустріну його на пляжі.

Фіцрой Макферсон викладав природничі науки і був показним, статурним молодиком, життя якого ускладнювалось через хворобу серця, що виникла внаслідок ревматизму. Однак уродився він напрочуд міцним, тож відзначався в усіх спортивних іграх, які не потребували надто важкого фізичного напруження. Купався він і влітку, і взимку, а що я теж люблю поплавати, то часто приєднувався до нього.

Аж тут ми побачили й самого Фіцроя Макферсона. Його голова виткнулась над краєчком кручі в тому місці, де стежка пірнала вниз. Потім він з'явився на весь зріст, хитаючись, немов п'яний. Раптом, судорожно здійнявши руки й жахливо закричавши, він упав долілиць. Ми з Стекхерстом кинулися вперед, — до Макферсона було ярдів із п'ятдесят, — і перевернули його на спину. Він, безперечно, уже конав. Це було видно з його оповитих поволокою запалих очей і страшного сірувато-синього обличчя. На якусь коротку мить в рисах його промайнув