Анджей Сапковський - Сезон гроз

Вони виконували накази, — знизав раменами відьми́н, дивлячись на меч. — Як і ти, підкорялися наказам. А ти ні про що не знав. Підтвердь, Ферранте.

— Я нічого про це не знав, — поквапом підтвердив інстигатор і відступив, сперся спиною об стіну. — Клянуся! Ти ж не підозріваєш… Не вважаєш…

— Коли б я вважав, ти вже був би трупом. Я тобі вірю. Ти б не ризикував життям Горицвіта.

— Треба повідомити короля. Боюся, що для принца Еґмунда це може означати поправки й доповнення до звинувачувального акту. Здається, Ропп живий. Засвідчить…

— Сумніваюся, чи зможе.

Інстигатор придивився до капітана, який лежав, напружений, в калюжі сечі, дуже слинився і весь час тремтів.

— Що з ним?

— Уламки носової кістки в мозку. І ще кілька відприсків у очних яблуках.

— Ти надто сильно вдарив.

— Я так і хотів. — Геральт обтер клинок меча стягнутою зі столу серветкою. — Горицвіте, як ти? Все гаразд? Встати можеш?

— Гаразд, гаразд, — белькотів Горицвіт. — Мені вже краще… Значно краще…

— Щось ти не виглядаєш на краще.

— До дідька, таж я щойно ледве смерті уникнув! — Поет встав, тримаючись за комодик. — Холера, я ніколи в житті так не боявся… Здавалося мені, що денце в дупі відривається. І що зараз все з мене низом витече, і зуби теж. Але щойно тебе побачив, то знав, що ти мене врятуєш. Себто, не знав, але дуже на це розраховував. Трясця, скільки тут крові… Як тут смердить! Мабуть, знову зблююся…

— Ходімо до короля, — сказав Феррант де Леттенгоф. — Дай мені свого меча, відьми́не. І трохи обчисться. Ти, Юліане, лишися.

— Коби не так! І на хвилину не залишуся тут сам. Краще триматимуся біля Геральта.

* * *

Вхід до королівських передпокоїв охороняли гвардійці, але вони пізнали і пропустили інстигатора. З входом до самих кімнат так легко не пішло. Нездоланним бар’єром виявилися герольд, два сенешалі і їх супровід, що складався з чотирьох здорованів.

— Король, — сповістив герольд, — приміряє шлюбну одіж. Заборонив йому заважати.

— Наша справа важлива і не терпить зволікання!

— Король категорично заборонив йому заважати. А пану відьми́ну, скільки пам’ятаю, взагалі було наказано покинути палац. Чого він ще тут?

— Я це поясню королеві. Будь ласка, пропустіть нас!

Феррант відштовхнув герольда, пхнув сенешаля.

Геральт пішов слідом за ним. Але й так зуміли добратися лише до порогу кімнати, за плечі кількох придворних, які тут з’юрмилися. Дальшу дорогу перегородили охоронці в шкіряних накидках, з наказу герольда притиснувши їх до стіни. Поводилися вони аж ніяк не делікатно, але Геральт, за прикладом інстигатора, не опирався.

Король стояв на ослінчику. Кравець зі шпильками в роті поправляв йому плюдри[44]. Біля нього стояв мажордом і ще хтось, одягнений в чорне, наче нотар.

— Відразу ж після весільної церемонії, — казав Белогун, — я оголошу, що спадкоємцем трону буде син, якого народить мені нині пошлюблена дружина. Цей крок забезпечить мені її прихильність і покірність, ге, ге. А ще дасть трохи часу і спокою. Мине з двадцять літ, доки молокосос дійде до віку, коли можна починати плести інтриги.

— Але! — король скривився і підморгнув мажордому, — як захочу, то все відміню і зроблю спадкоємцем когось зовсім іншого. Як би там не було, це ж морганатичний союз, діти від таких шлюбів титулів не успадковують, хіба ні? І хто може передбачити, скільки я з нею витримаю? Чи то нема інших дівок на світі, гарніших і молодших? Треба буде скласти потрібні документи, інтерцизу чи щось такого. Сподівайся найліпшого, готуйся до найгіршого, га, га, га.

Лакей подав королеві тацю, на якій горою лежали коштовності.

— Геть їх, — скривився Белогун. — Не буду обвішуватися брязкальцями, як фірцик або вискочка. Тільки це вдягну. Подарунок від моєї обраниці. Це її слова: знак країни на шиї, благо країни в серці.

Пройшло кілька секунд, перш ніж притиснутий до стіни Геральт згадав і здогадався.

Кіт, що пацав лапкою медальйон. Золотий медальйон на ланцюжку. Блакитна емаль, дельфін. D’or, dauphin nageant d’azur, lorré, peautré, oreille, barbé et crêté de gueules.

Було вже надто пізно щось зробити. Він не встиг навіть крикнути, застерегти. Побачив, як золотий ланцюжок раптом скорочується, стискається на шиї короля наче зашморг. Белогун почервонів, розкрив рота, не встиг ні перевести подих, ні крикнути. Обіруч вхопився за шию, намагаючись зірвати медальйон або принаймні всунути під ланцюжок пальці. Це йому не вдалося, ланцюжок глибоко врізався в тіло. Король впав з ослінчика, закрутився, штовхнув кравця. Кравець заточився, закашлявся, схоже, ковтнув свої шпильки. Впав на нотаря, впали обоє. Тим часом Белогун посинів, витріщив очі, звалився на землю, кілька раз дригнув ногами, напружився. І застиг.

— Рятуйте! Король захворів!

— Лікаря! — заволав мажордом. — Кличте лікаря!

— Боги! Що сталося? Що з королем?

— Лікаря! Негайно!

Феррант де Леттенгоф притис долоні до скронь. Мав дивний вираз обличчя. Вираз обличчя того, хто поволі починає розуміти.

Короля поклали на канапу. Прикликаний лікар довго його оглядав. Геральтові не дали підійти ближче, не дозволили придивитися. Попри це, він знав, що ланцюжок встиг видовжитися і розтиснутися, перш ніж прибіг медикус.

— Апоплексичний удар, — діагностувавав лікар, вставши. — Викликаний задухою. Шкідливі повітряні випари дісталися всередину тіла і отруїли гумори. У всьому винні ці безперервні грози, які підвищують температуру крові. Наука безсила, нічого вдіяти не можу. Наш добрий і милостивий король покинув нас. Він мертвий.

Мажордом скрикнув, закрив обличчя долонями. Герольд обіруч вхопився за берет. Хтось із придворних захлипав. Кілька стало на коліна.

Раптом коридор і вестибюль задудніли луною тяжких кроків. В дверях з’явився велетень, здоровань не менше семифутового зросту. В мундирі гвардійця, але з відзнаками старшого офіцера. Велетня супроводжували люди в хустках на головах і з сережками у вухах.

— Панове, — промовив велетень серед загальної тиші, — звольте перейти до тронного залу. Негайно.

— До якого ще тронного залу? — вибухнув мажордом. — І нащо? Чи ви розумієте, пане де Сантіс, що тут відбулося? Яке нещастя трапилося? Ви не розумієте…

— До тронного залу. Це наказ короля.

— Король помер!

— Нехай живе король. До тронного залу, прошу. Всі. Негайно.

У тронному залі, під морським плафоном з тритонами, сиренами і гіпокампами, зібралося кільканадцять мужчин. Дехто мав на головах кольорові хустки, дехто матроські