Стівен Кінг - Мiстер Мерседес

— Авжеж, не доведеться. А якісь поминки будуть?

Джейні зітхає:

— Тітонька Ш. наполягає. Отже, служба о десятій, а після неї обід у тім будинку, в Цукрових Пригірках. Під час якого ми їстимемо замовлені з доставкою сендвічі й будемо розповідати наші улюблені історії про Елізабет Вортон, тимчасом як люди з похоронного салону займатимуться кремацією. Я вирішу, що робити з попелом після того, як вони всі троє в четвер поїдуть. Вони не мусять навіть поглянути на урну.

— Це гарна ідея.

— Дякую, але мене жахає той обід. Не місіс Ґрін, і не решта тих кількох старих маминих подруг, а вони. Якщо тітка Шарлотта почне викидати коники, Холлі може зовсім поплисти ґлуздом. Ти й на обіді будеш також, чи ні?

— Якщо ти дозволиш мені зараз залізти в оцю сорочку, що на тобі, я зроблю все, що ти тільки забажаєш.

— У такому випадку, дозволь мені допомогти тобі з ґудзиками.

— 4 —

Не забагато миль звідти, де Керміт Вільям Ходжес і Джанель Паттерсон лежать разом у будинку на Харпер-ровд, сидить у своєму командно-контрольному центрі Брейді Хартсфілд. Сьогодні він не біля комп’ютера, а за своїм робочим столом. Сидить і нічого не робить.

Поряд — серед розсипу дрібних інструментів, шматочків дроту й комп’ютерних деталей — лежить все ще скручена у своєму целофановому кондомі понеділкова газета. Він приніс її сюди, коли повернувся з «Дискаунт Електронікс», але просто за звичкою. Його не цікавлять новини. Йому є про що інше подумати. Яким чином він збирається дістати цього копа? Яким чином він збирається пробратися на концерт «Довколишніх» у «МАКу», одягненим у свій ретельно сконструйований самогубчий жилет. Тобто якщо він насправді збирається це зробити. Зараз усе це здається неміряною купою роботи. Довжелезним рядком, який сапати й сапати. Височенною горою, на яку лізти й лізти. І… і…

Але він не може придумати якихось інших порівнянь. Чи це називається метафорами?

«Можливо, — думає він похмуро, — мені варто зараз просто вбити самого себе, та й поготів. Позбавитися цих жахливих думок. Цих моментальних фотознімків із пекла».

Знімків, як, скажімо, той, на якому його мати корчиться в конвульсіях на дивані після того, як вона з’їла отруєне м’ясо, призначене для сімейного собаки Робінсонів. Мама з вибалушеними очима та в обриганій піжамі — як би така фотографія виглядала в старому сімейному альбомі?

Йому треба подумати, але в голові в нього ураган, страшна Катрина[259] п’ятої категорії, і все розлітається.

На підлозі підвалу, поверх надувного матраца, який він притягнув із гаража, розпластався його старий бойскаутський спальний мішок. Надувний матрац потроху спускає. Брейді думає, що треба б його замінити, якщо він збирається й надалі спати тут впродовж того бодай недовгого відтинку життя, який йому ще залишився. А де ще він може спати? Він не може змусити себе скористатися ліжком у своїй спальні на другому поверсі, не тоді, коли його мати лежить мертва у її ліжку неподалік по коридору, можливо, вже стікаючи тліном у простирадла. Він увімкнув її кондиціонер, запустивши його на ПОВНИЙ ХОЛОД, але в нього нема ілюзій щодо того, як добре той працюватиме. Чи як довго. І спання на дивані у вітальні не варіант. Він почистив його, наскільки зумів, і перевернув подушки, але він все ще смердить її блювотинням.

Ні, тільки тут, у його особливому місці. У його командно-контрольному центрі. Звісно, в цього підвалу є своя неприємна історія; це саме тут помер його менший брат. Тільки помер — це трішечки ніби евфемізм, а для них уже трішечки пізно.

Брейді думає про те, як він використовував ім’я Френкі, коли надсилав повідомлення Олівії Трелоні під «Блакитну Парасольку Деббі». То було так, ніби Френкі якийсь недовгий час знову побув живим. Тільки коли та сучка Трелоні померла, Френкі також помер із нею.

Помер знову.

— Та все одно я тебе ніколи не любив, — промовляє він, дивлячись у бік підніжжя сходів. Ці слова звучать якимсь дивним, дитячим голосом — високим, писклявим, але Брейді цього не помічає. — А мусив, — він на мить замовкає, — ми мусили.

Він думає про свою матір і про те, якою красивою вона була в ті дні.

У ті старі дні.

— 5 —

Дебора Енн Хартсфілд була однією з тих рідкісних колишніх чірлідерок, котрі навіть після народження дітей примудряються не втратити тіло, яке п’ятничними вечорами танцювало та скакало вздовж бокових ліній у світлі прожекторів: висока, фігуриста, з медового кольору волоссям. У перші роки свого заміжжя вона випивала не більш ніж бокал вина під час вечері. Навіщо пити надмірно, коли таким гарним було тверезе життя? Вона мала чоловіка, мала будинок у Північному районі міста — не зовсім щоб палац, але яким може бути дім початківців? — і мала двох синів.

На той час коли його мати стала вдовою, Брейді було вісім, а Френкі три роки. Френкі був безхитрісно простою дитиною, і трішки ніби загальмованим. Натомість Брейді мав приємний вигляд і меткий розум. А ще й яку чарівливість! Мати упадала коло нього всією душею, і він відповідав їй взаємністю. Довгі суботні дні вони проводили разом, обнявшись під ковдрою на дивані, дивилися старі фільми й пили гарячий шоколад, поки Норм копирсався в гаражі, а Френкі повзав по килиму, граючись із кубиками або маленькою червоною пожежною машинкою, яку він так любив, що навіть дав їй ім’я: Семмі.

Норм Хартсфілд працював лінійним монтером в Енергетичній компанії центральних штатів. За те, що лазив по електровежах, Норм отримував гарну зарплатню, але приглядався до величніших цілей. Можливо, того дня біля шосе № 51, замість дивитися на те, що саме він зараз робить, його зір якраз було спрямовано на величніші цілі, а може, він просто трохи втратив рівновагу і, коли хотів утриматися, ухопився не за те рукою. Не важить, що там була за причина, факт той, що результат був летальним. Його напарник якраз докладав, що вони знайшли місце витоку й ремонт вже майже закінчено, коли почув тріск. То були двадцять тисяч вольт виробленої спалюванням вугілля електрики ЕКЦШ, які лийнули в тіло Норма Хартсфілда. Напарник поглянув угору якраз вчасно, щоби побачити, як Норм беркицьнувся з кошика автомобіля-вишки, пірнувши на землю з висоти сорок футів з розплавленою лівою рукою і палаючим рукавом форменої сорочки.

Звиклі до кредитних карток,