Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

оторопілий, шелестячи своїми добротними, підшитими ззаду шкірою галіфе. Важко йому… У кузні лежать гроші, які доводиться зважувати, як просо. Отакі переживання під завісу війни!

У напівтемній кузні — світло пробивається з маленького віконечка під стелею — в кутку за столиком сидить Сагайдачний і Глумський. Столик закиданий червоненькими тридцятками, синіми п’ятірками із зображенням льотчика, зелененькими троячками з солдатами в касках. Уся колгоспна каса, виторг за останні горшки й глечики, лежить на покарбованих, брудних дошках, як осінній барвистий букет.

Коло ніг у Глумського два довгі паперові мішки. У такі мішки німецькі похоронні команди пакували небіжчиків. Пронумерують їх та й відправляють куди треба. Акуратисти. Я оглядаю мішки. У них пластинки німецького пороху. На дотик, крізь товстий шар паперу, вони скидаються на гнучкі й тугі пачки грошей. Кмітливий чоловік Глумський!

— Майте на увазі, вони найімовірніше перестрінуть вас поблизу Глухарки, у лісі,— кажу я Сагайдачному. — Будьте готові дати їм чіткі відповіді.

— Та я що? Ось чи ви готові?

— Нічого. Виїду на Ожин, коли стемніє, проскочу! — це я до Глумського. — Чекатиму вас з автоматниками біля узлісся. Я приєднаюся до вас, а вони підуть потайки лісом трохи позаду.

Глумський киває.

— Якщо мене на узліссі не буде, вертайтесь додому.

— Ну-ну, — відповідає Глумський.

Він похмуро колупає стіл товстим нігтем, схожим на чечевицю. Є в нього щось на думці, але він не хоче поділитися зі мною.

Скриплять двері. Кріт подає мені рахівницю і безмін з довгим важелем і з пересувним важком. Його графітові очиці пасуть тридцятки на столі, паперові мішки.

— Не подобається мені Кріт! — кажу я, коли двері за ковалем зачиняються.

— Хіба вас не вчили в школі,— питає, усміхаючись, Сагайдачний, — що у селянина дві душі?

— Учили. Та коли справа доходить до стрільби, дві душі ні до чого.

Я кладу рахівницю й безмін на стіл. Рахівниця гарна, із справжньої кості. Кріт, напевне, зберігає її в заповітному місці, як Серафима свою «Боротьбу світів». Цілий день Кротові пальці виконують важку, брудну роботу, а ввечері, перебираючи кісточки рахівниці, служать душі. Але якій душі?..

— До речі, скільки ж мають важити три мільйони? — питає Сагайдачний. — Раптом вони поцікавляться, а я навіть не уявляю.

З таким самим успіхом він міг би запитати, як гарпунять китів у Гренландії. Я більше ста карбованців за все життя і в руках не тримав.

— Прикинемо, скільки важить колгоспна каса, — пропонує Глумський, — та й помножимо!

Він шкарубкими пальцями згрібає тридцятки, п’ятірки, троячки, перев’язуе їх мотузком і підвішує до безміна. Відводить важок… Стрілка й не поворухнулася.

— Так, — ніяково каже Глумський. — Не тягне наш кооператив на безміні. А бувало, в інкасатора сумка плече гнула. До війни!

— Е, голубчику, — в тон йому зауважує Сагайдачний. — Мало що було. Моїй матусі, бувало, діамантове кольє своєю вагою шию натирало, після балу доводилося змащувати. До революції!

Голова колгоспу і колишній мировий посередник з цікавістю дивляться один на одного.

— Треба вам сказати: в тому, що ви придумали, є сенс, — милостиво кидає Сагайдачний. — Ні в що люди не вірять так охоче, як у скарби і в те, що у ближнього багато грошей. Психологічний феномен! Чи помічали ви, що найбагатші люди — то ваші сусіди? Скільки разів приходили до мене, нишпорили в підвалі, у льоху, шукали фамільні скарби… Ніхто нічого не знайшов! А поспитайте у Крота, хто такий Сагайдачний, і він скаже: це той, що ховає пуди золота під хатою.

— Не подобається мені Кріт, — уперто повторюю я. — Ніякої душі не бачу в ньому.

— А що робити? — вибухає Глумський. — Я без нього свого плану виконати не можу!

— Якого плану?

— А такого… Якщо ти не прийдеш на узлісся з автоматниками, ми все одно вирушимо проти Горілого, зрозумів? І порішимо його!

Так он воно що було на думці в Глумського!..

— Як, самі?

— Послухайте, не втаємничуйте мене у свої плани! — благально вигукує Сагайдачний. — Досить, годі!

Проте Глумський не звертає уваги на мирового посередника. Він у запалі несподіваного військового азарту.

— За підводою підемо я, Кріт і Маляс, зрозумів? Горілий знає, що нас має бути троє, так? А Попеленко з Ва-лериком будуть на возі під брезентом з автоматами і гранатами. Ми прикриємо їх з боків мішками. Коли бандери вийдуть з лісу, ми начебто злякаємось, покидаємо зброю, зрозумів? А Попеленко з Валериком підпустять їх та й ударять упритул з автоматів… І гранатами, зрозумів?

Глумський хвилюється, раз у раз повторює «зрозумів» і колупає нігтем стіл. Це перша у його житті воєнна операція.

Я не впізнаю голови. А може, отак несподівано й проявляється талант партизанських хитромудрих вождів?

— Ризиковано, — кажу я. — Тривожно мені на душі за вас.

— А ти не турбуйся, — радить Глумський.

Сагайдачний слухає, ледь скривившись. Його пальці граються кісточками рахівниці. Він слухає нас, як дітей, захоплених власною вигадкою, у яку вони повірили.

— Ти їдь і роби своє діло, — провадить далі Глумський. — Та дивись не зажени Справного.

У голосі голови командирська впевненість. Він дуже змінився відтоді, як узяв до рук карабіна. Не випадково, мабуть, наш лісовий миролюбний край дав стільки ватажків та командирів. У Поліссі стало звичайною справою, коли який-небудь тугодум-садівник або колгоспний бухгалтер, пішовши з дробовиком до лісу, а чи й просто із сокирою, повертався на чолі цілого загону. З чого ж вони починали? Може, з отакої самої підводи?

— Ох, карбонарії,— тихо шепоче Сагайдачний. — Вояки… Цей трюк уже був. Під стінами Трої… Закуримо, голово, на прощання?

Зігнувшись, він б’є кресалом об кремінь, видобуваючи вогонь.

Глумський терпеливо чекає. Врешті тонесенька самокрутка і цигарка петеерівського калібру потяглися до тліючого гнота. Невдовзі нам виряджати Сагайдачного. Десь на дорозі мирового посередника зустріне Горілий чи хтось із його поплічників. Основні сили бандитів, можливо, пильнують Ожинський шлях, щоб не випустити нашого посланця. Ось чому мені доведеться чекати, поки смеркне… З кожною хвилиною нервове напруження наростає. Мерщій у дорогу б! Ждати та доганяти — нема нічого гіршого.

12.

— Ну, ти вже не дуже його жалій, — каже Глумський і витирає долонею мокрий круп Справного. Пригладжена шерсть блищить, як лакована. Справний, скосивши очі, переступає з ноги на ногу, іде боком, він нетерпеливиться. — Ти, якщо треба, жени, — мовить Глумський. — Він витримає. Міцної породи!

Вигнувши шию, жеребець тягнеться до Глумського м’якими рожевими губами, тикається в долоню. На долоні — скоринка чорного хліба. Цукру в селі немає. Діти забули, який він і на вигляд. Ніхто не каже в Глухарці: білий, мов цукор. Скаже: білий, мов крейда. Крейди у нас доволі.

— В Ожині на