Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

— Знайду! — погоджуюся я, а рука моя тягнеться до чарки з горілкою.

— Ти, головне, не поспішай! — радить отець Василій. — Уже ось незабаром Новий рік. Там буде зрозуміліше, в якій країні ми опинились! Може, Божа благодать настане без усякої там роботи! Ти ж бачиш, які зміни?

— Які там зміни?! — усміхається старий. — Коли рік тому викликав «швидку», приїздила за годину, а цього року — за дві з половиною! Виходить, що зміни на гірше!

— Вже гірше нема куди, — махає рукою отець Василій і дивиться на мене. — Так?

— Можливо, — суперечу йому я. — Все може бути. І гірше, і краще!

— Та ну вас к бісу, — трусить бородатою головою батюшка. — Горілка-оселедці на столі, а вони скиглять! Якого дідька ми тут зібралися? — він спрямовує свій погляд на Давида Ісааковича.

— Та це я вас зібрав, а не ви зібралися! — виправляє його старий. — Бо добре почуваюся! Щойно перестав ковтати прописані мені ліки, як відразу й видужав! Давайте за те, щоб минуле не повторювалося!

— Давиде Ісаакович, навіщо ви так? — морщиться отець Василій. — Воно вже й так не повториться, а бажати треба всім добра, і щоб це добро добром верталося...

— Це ти будеш своїм бабцям розповідати! — не здає позицій старий. — А коли до мене прийшов, то пий за мій тост!

Я сиджу, слухаю їхню суперечку і не можу нічого второпати. Вірніше, вловлюю зміст, навіть не зміст, а якусь нервову вібрацію. Напруження. Я сам теж напружений. І Новий рік, до якого мало що залишилось, мене теж не тішить. І минуле не тішить. Та й у принципі, не сьогодні я побачив, як начебто тремтять в усіх руки, що всі чогось бояться. І мати моя боїться. Вчора вночі чомусь плакала. Тільки Дмитро, мабуть, нічого не боїться, у нього все гаразд.

А я перехиляю в себе третю чарку і згадую, як за старою звичкою заходив у ЦК комсомолу і побачив цілий ряд опечатаних дверей. А з одних неопечатаних якісь люди виносили папки. Я запитав їх про Жору, про Георгія Степановича. А один мені відповів: «У Америці твій Жора!»

— Усе владнається. — Раптом отець Василій переходить на оксамитовий, майже співучий голос. — Головне — перечекати і обдивитися!

125

Цюріх. Жовтень 2004 року.

За тиждень до пологів Дмитра знову «заклинило». Після спільного сніданку в готельному ресторані він пішов прогулятися й десь зник. Ми зі Світланою сиділи на лавочці на березі озера й дивилися на яхти, коли за моєю спиною почулося часте дихання Валі.

— Дмитро, — видихнула вона, зупинившись та спершись обома руками у дерев’яну спинку лавки. — Ви його не бачили?

— Ні, — відповіла Світлана.

Валя, все ще намагаючись дати лад своєму диханню, роззирнулася навколо.

— I де він? Куди ж його чорти понесли?

— Сходи пошукай його, — неголосно сказала мені Світлана, потім подивилася на сестру. — Присідай! Зачекаємо тут, а Сергій зараз його знайде!

«Гарна справа, — міркував я, повертаючись до готелю. — Де в дідька лисого я маю його шукати, він же одного разу вже зникав!»

Мені пригадалося, як Світлана схвильовано розповідала про свою телефонну розмову з сестрою. Розповідала, як Дмитро пройшов сорок кілометрів і всівся десь на лавці. Там його й знайшли. Звичайно, цього разу він міг просто піти прогулятися Цюріхом. Адже погода чудова! Світить сонце, під ногами шурхотить листя.

Я вийшов на вулицю перед в’їздом до готелю. Ліворуч — Цюріх, справа — досконале передмістя, що повзе вдалечінь, уздовж берегів Цюріхського озера.

Куди ж він пішов?

Я дивлюся по сторонах. Я на його місті пішов би в Цюріх. Але якщо я, м’яко кажучи, не зовсім нормальний, то зробив би навпаки. Я знову повертаю голову праворуч. Інтуїція мені підказує, що він дійсно пішов, а не вийшов на прогулянку. Пішов із Цюріха так само, як недавно пішов із Лейкербаду.

I я рушаю спортивною ходою по тротуару прибережної вулиці. Обганяю літніх швейцарців, які нікуди не поспішають. А ті, що поспішають, обганяють мене на своїх дорогих машинах.

Було б резонніше попросити в готелі карту околиць, а ще простіше — замовити таксі й з вікна машини визирати мого божевільного братана, який ось у такий дивний спосіб готується стати батьком.

Але я йду пішки. Я хочу якого-небудь фізичного навантаження. Бо ж якщо постійно сидіти в ресторані чи на лавці зі Світланою, то з часом можна зажиріти.

I от я йду. Швидко, чіткою спортивною ходою. А мені кортить бігти. Але бігти я не буду — на ногах не кросівки, а туфлі вартістю 500 доларів. У них далеко не побіжиш. Бігати можна в спортивному або дешевому взутті. Але ні того, ні іншого я тут не маю.

Праворуч і ліворуч миготять ресторанчики, готелі, пансіони. Час від часу праворуч з’являється озеро, всіяне білими вітрилами великих і малих яхт.

Я зупиняюся біля відкритої тераси чудового кафе. От якби тут посидіти за горнятком кави! Але «сурми» кличуть далі!

За півгодини, коли я вже зморився від спортивної ходьби, сповільнив крок. Попереду побачив ще одне кафе з терасою. «Перекур!» — сказав я собі.

Квадратна тераса була повністю відкрита моєму погляду, і за кутовим столиком углибині, перед «живою» зеленою загорожею з підстрижених, густо посаджених туй, побачив Дмитра. Він сидів спиною до мене, відвернувшись, здавалося, не тільки від мене, а й від усього світу. Сидів і щось писав на аркуші паперу. Праворуч від нього стояло горнятко кави.

Я присів за найближчий столик. Підкликав офіціантку — молоденьку смагляву дівчину, чи то албанку, чи то гречанку. Попросив кави та коли.

Я не хотів турбувати Дмитра. Але на годиннику було пів на другу. Я тихенько підійшов до нього.

— Дмитре, нас чекають у готелі, — промовив я неголосно.

Він стрепенувся. Обернувся. У його очах промайнув переляк.

— Ти? — запитав він, і на його обличчі з’явилася посмішка. — Ну добре...

Він швиденько згорнув у трубочку аркуш паперу, на якому щось писав. Запхнув його у внутрішню кишеню піджака. Підвівся.

Смаглява офіціантка вже стояла за моєю спиною з рахунком у руках. Я поклав на її долоню дві великі п’ятифранкові монети. Потім, дивлячись їй у вічі виразно промовив: «Таксі, пліз!»

126

Київ. Грудень 2015 року.

Ці ідіоти