Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

з радісно-бентежливим усміхом розкриває Голуб руки для обіймів перед невеличкою літньою жінкою — примостилася з кошаркою парадних біляків перед сходами на другий поверх.

— Добр-р-и-ий… — заплітає язиком з несподіванки жінка й дається повністю до стіни.

— Як поживає ваш Йосип? — в тому ж піднесеному тоні питає Михайло.

— Який Йосип? — піднімаються здивовано брови жінки й хутко підсуває до себе ближче кошарку.

— Син ваш, Йосип. Не пригадуєте, десь минулої осені гостили у вас дома, у Вільшанках?

— У мене, у Вільшанках? — жінка прикушує горішню губу й незмигно вставляється в Голуба.

— Чи пам’ятаєте, Йосип ще на дорогу троячку зайняв, — аж нетерпеливиться Михайло.

— Що ви, чоловіче, мені голову морочите! — сердиться тітка. — Ви щось поплутали. Я вже й не пам’ятаю, коли у Вільшанках була. Я ж із Туриці родом, там і живу.

— Ой-ой-ой! — хапається за чоло Голуб. — Я справді переплутав вас із одною жінкою. — І прожогом мчить в протилежний кінець базару, де над стрункими, мов ялиці, підосиновиками мудро зіперлась на прилавок натомлена бабуся.

— Як ся маєте, бабко, давно вас уже не видів? — щиро радіє Голуб.

Бабуся прохоплюється із дрімоти й цікавими очицями обдивляє Михайла.

— А як Марія поживає? — не дає отямитись ошелешеній бабці.

— Марія? — оговтується старенька. — Марія, слава богу, живе. Тільки в послідній час хворіє. А, перепрошую, звідкіля знаєте Марію?

— О Марію! Я ж, бабко, колись сватався до неї, — блукає мрійливий погляд Голуба по шеренгах червоноголовців.

— Свят, свят, — перелякано хреститься старенька. — Коли ж це ви могли свататися, коли Марії уже більше вісімдесяти год.

— Та ну, що ви говорите? — ображається Михайло.

— Ви питаєте про Марію, мою сестру?

— Ні, про доньку вашу!

— У мене три хлопці, а доньки бог не дав, — не без гордості виструнчується перед прилавком бабуся — якось аж помолоділа, зморшки згладились.

— Ая-я-я-й, — хитає розчаровано головою Голуб. — Майже я обізвався. Ви не з Ликицар часом?

— Точно ви помилилися! — аж зраділа бабуся. — Я з Порошкова.

— Вибачте, вибачте красно, — відкланюється Голуб й поспішає вже у протилежний кінець.

За кілька хвилин Михайло, таким чином, достеменно дізнається, що біляки в основному кинулися біля Туриці, Ликицар, Вільшанок, підосиновики пасуться на околицях Порошкова, Тур’я-Ремети. Курс, звичайно, накреслює на місця давно знайомі, роками ходжені, на Турицю.

Сьогоднішній грибар не рівня тим архаїчним дідусям з мудрими бородами і добродушним бабусям з не менш древніми і досвідченими палицями, яких ми звикли бачити у лісах нашого дитинства. Сучасний грибар значно помолодів: у вишуканих суперкуртках, джинсах, різнокольорових кросовках і костюмах спортивного крою — з ніг до голови модернізований і механізований. Ще й на світанкову годину не благословляється, а він уже мчить, летить на легковиках, різних автолавках, рейсових автобусах, електричках і поїздах. Якщо в лісі ще темно — не біда. На поміч являються потужні акумуляторні ліхтарі. Як доісторичні гідри, голодними очиськами вони жадібно об’їдають кущі, обмацують опале листя. Мов зірвані з ланцюгів пси, бігають полянами. Де тут сховатися бідному, безпомічному грибові. Щоправда, сучасний гриб теж не дрімає у дитячих казках, а сторожко тримає ніс на запахи часу, щорік мудрішає, цивілізується. Раніше, як бувало: чим далі в ліс — причому, глибокий, дрімучий — тим більше грибів: товстокоренників, міцних, як дзвони. Нині ж гриб пішов якийсь розманіжений. Йому ліньки йти у непролазні хащі, закинуті дебрі, повні таїнств, вогкого й задушливого мороку і правічної тиші. Не завдаючи собі великого клопоту, підберезовики, підосичники, сироїжки, моховики біжать назустріч погибелі своїй: кидаються по невеличких березняках, полянках, ліщинових острівках, при битих дорогах. Навіть у чистому полі чи на сінокосі, де ніколи духом грибним не пахло, вибіжать собі, граючись у піжмурки, дві-три осичини, берізки — і, вже диви, біля них вигулькує тут як тут червоноголовець, післяк, моховичок. Уже який гоноровий біляк — і той втратив всяку гордість: зрання вийде собі з кількома найближчими приятелями на сотні разів витерту ногами лісову стежину й ловить гав. Що ж сталося із лісовим людом? Одні, бувалі грибарі, чухаючи потилиці, розпросторікують: великий ліс почав заростати травою, ожиною, а гриб охайний, чистоплотний, не терпить у своєму домі сміття — йому б сонця побільше, лагідного й теплого дощу… Інші, сердито перебиваючи перших мудрагелів, твердять — і впевнені в цьому, хоч ти їх ріж, — що з великого лісу, внаслідок непродуманих часом робіт по меліорації, втекли підземні води. Он чому нині повсюдно у глибокій хащі бачиш цілі кладовища мертвих дубів! І гриб теж дав драла. На чистополі, де трапляються березові острівки, як-не-як, щовечора і ранком спадають пахучі грибні роси, а там десь посеред дня й дощ здобриться і пробіжить. Щоправда, під глибоку осінь гриб починає мудрішати: із відкритих, промерзлих від холодних вітрів і дощів галявин неохоче знімається й переселюється до глибокого лісу: тут йому, звісно, тепліше, сухо й, головне, по-домашньому затишно. Догадки догадками, але правді бути: сучасний гриб багато в чому відрізняється від своїх древніх предків. Чому? Вічна таїна природи! І чи не вона так нестримно з початком сезону тягне Голуба у ліс?

Після відвідин базару Голубові цілу ніч в очах ростуть гриби, а вранці — який там ранок, коли ще жодне вікно в сусідніх будинках не позіхнуло, — не встигає заверещати будильник, а він уже прожогом мчить із хати на автостанцію. Тут не з вельми великою радістю відмічає про себе чималий натовп явних супротивників з рюкзаками, кошарками, відрами, поліетиленовими пакетами. Набите око притьмом відрізняє досвідчених грибарів від «варягів». Перші, набурмосені, замкнуті у собі, відчужено сидять поодинці на лавицях або вичікують до приходу автобуса у притемнених закутинах станції. Це народ загадковий, бувалий, він добре знає собі ціну. Його не докличешся в однодумці. Кожен битий грибар — таємний світ із своїми давно вислідкуваними грибними місцями, галявинами, хитро переплетеними стежками, до кожного кущика вивченими зворами, поточинами… Він достеменно відає, в котрий період весни, літа, осені під яке дерево у його володіннях піде біляк, підберезовик, червоноголовець, підліщаник… Варто такому грибареві пройти всього кілька кроків по облюбованих місцях, як по тільки йому відомих запахах, десятках інших прикмет відразу визначить: урожайним буде день, чи одразу вертати ноги додому, або шукати поживи по запасних варіантах. Цей досвід передається під найсуворішою таємницею від батька синові, від сина онукові, правнукові або здобувається самотужки, ходінням роками за грибами. В довгі зимові ночі найблаженнішою утіхою для грибаря-фаната є ті хвилини, коли йому насняться літні або осінні галявини, переліски, зворини, заквітчані породистими грибами. І немає, певне, для нього болючішої образи, як зрада кимось із ближніх секрету грибних,