Пола Хокінс - Дівчина у потягу

Субота, 13 липня 2013 року

Ранок

Я знаю, що мені робити. Учора розмірковувала над цим увесь день і навіть ніч. Майже очей не стулила. Скотт повернувся додому виснажений, у кепському настрої; він бажав лише їсти, трахатися та спати. Більше ні на що часу не залишилося. Вочевидь, не слушний час про це говорити.

Я майже всю ніч пролежала поряд з ним, таким гарячим і нетерплячим, й ухвалила рішення. Я все зроблю як годиться. Я все зроблю як годиться. Якщо я все зроблю правильно, нічого поганого не трапиться. А навіть якщо і трапиться — то не моя провина. Я любитиму цю дитинну, виховаю її, усвідомлюючи, що від самого початку вчинила правильно. Гаразд, можливо, не від самого початку, але від тієї миті, коли про неї дізналася. Я винна цій дитині, винна Ліббі. Я зобов’язана цього разу зробити все інакше.

Лежала та розмірковувала над тим, що казав учитель про всі мої іпостасі: дитина, упертий підліток, утікачка, шльондра, коханка, погана матір, погана дружина. Не певна, чи вийде з мене гарна дружина, проте буду намагатися стати гарною матір’ю.

Буде непросто. Напевно, найважча річ, яку я коли-небудь робила, проте я розповім правду. Більше ніякої брехні, більше ніяких переховувань, ніякого лайна. Розкрию всі карти, там побачимо. Якщо він не зможе кохати мене — так тому й бути.

Вечір

Рукою впираюся йому в груди й щосили тисну, але однаково не можу дихати — він набагато сильніший. Його передпліччя перетискає мені горлянку. Я відчуваю, як кров пульсує в скронях, перед очима тьмариться. Намагаюся закричати, притискаючись спиною до стіни. Хапаю його за футболку, він мене відпускає, я зісковзую на підлогу кухні.

Кашляю та плююся, по щоках струменять сльози. Він стоїть за метр від мене, а коли обертається, я інстинктивно хапаюся за горло на знак захисту. Бачу сором на його обличчі, і мені хочеться його заспокоїти, запевнити, що все гаразд. Що зі мною все гаразд. Розтуляю рота, проте нічого вимовити не виходить, лише черговий напад кашлю. Біль неймовірний. Він щось каже, але я не чую, ніби ми перебуваємо під водою, звуки приглушені, дістаються згладженими хвилями. Я нічого не розумію.

Здається, він вибачається.

Важко підводжуся, протискаюся повз нього, стрімко рушаю нагору, потім гримаю дверима та замикаю їх. Сиджу на ліжку, чекаю, дослухаючись до нього, але він не квапиться. Я підводжуся, дістаю з-під ліжка свою приготовану напередодні сумку, наближаюся до шафи, хапаю одяг, оглядаючи себе у дзеркалі. Підношу руку до обличчя: воно разюче бліде порівняно з моєю почервонілою шкірою, багровими губами та почервонілими очима.

З одного боку, я приголомшена, бо раніше він ніколи не здіймав на мене руку. Однак з іншого боку, саме на це я й очікувала. Десь у глибині душі я завжди знала, що такий розвиток подій може бути, що до такого розвитку ми й прямували. Я сама його підштовхувала. Я повільно починаю діставати речі з шухляд: білизну, кілька футболок. Пхаю їх у сумку.

Я поки нічого ще йому не розповіла. Тільки-но почала. Спершу бажала розповісти погані новини, а потім перейти до гарних. Я не могла спочатку повідомити йому звістку про дитину, а потім зізнатися, що існує вірогідність, що ця дитина не від нього. Так було б надто жорстоко.

Ми сиділи на подвір’ї. Він розповідав про роботу, але побачив, що я майже не слухаю.

— Тебе нудить від моїх історій? — спитав він.

— Ні. Можливо, трохи. — Він не посміхнувся. — Ні. Я просто відволіклася. Тому що маю дещо тобі сказати. Відверто кажучи, в мене кілька новин — деякі тобі не сподобаються, проте інші…

— Що мені не сподобається?

Мені слід було зрозуміти, що зараз не найкращий час для моїх зізнань, що він перебував не в тому настрої. Він одразу ж став підозрілим, шукаючи якісь підказки в мене на обличчі. Слід було зрозуміли, що то жахлива нагода. Напевно, я зрозуміла, проте пізно було відступати. Хай там як, а рішення вже ухвалено. Учинити правильно.

Я сіла поруч з ним на край бруківки та взяла за руку.

— Що мені не сподобається? — знову запитав він, але долоню мою не відпустив.

Я зізналася йому, що кохаю його, та відчула, як напружився кожен м’яз його тіла, ніби він знав, чому передує моє зізнання, й готувався до нього. Люди часто так учиняють, згодні? Коли хтось зненацька зізнається в коханні. Я тебе кохаю, чесно кохаю, але… Але.

Я сказала, що наробила кілька помилок, він відпустив мою руку. Він підвівся та відійшов на кілька метрів у напрямі колії, потім повернувся до мене.

— Яких саме помилок? — поцікавився він рівним голосом, але я відчувала: він силкується не нервуватися.

— Йди до мене, сідай поруч, будь ласка, — благала я.

Він похитав головою.

— Яких саме помилок, Меґан? — цього разу ще голосніше запитав він.

— У мене… зараз із цим покінчено, але в мене… у мене дехто був. — Я сиджу очі долу, мені несила дивитися на нього.

Він щось буркнув собі під ніс, я не розчула. Я здійняла погляд, але він відвернувся й знов дивився на колії, стиснувши скроні долонями. Я підвелася, наблизилася до нього, встала за спиною, обійняла за стегна, але він відсахнувся від мене. Розвернувся йти в дім і, не дивлячись на мене, зневажливо кинув:

— Не торкайся мене, маленька шльондро!

Слід було залишити його, дати час зібрати думки до ладу, але я не змогла. Мені кортіло покінчити з поганими новинами, щоб повідомити гарні, тож я пішла за ним до будинку.

— Скотте, будь ласка, просто послухай, усе не так жахливо, як здається. Усе скінчено. Раз і назавжди, будь ласка, послухай, будь ласка…

Він схопив нашу світлину, яка йому подобалася, — саме ту, у рамці, яку я подарувала на нашу другу річницю весілля, й щосили жбурнув її мені в голову. Коли рамка розтрощилася на стіні за моєю спиною, він підскочив, схопив мене за плечі та потягнув у протилежний бік кімнати й жбурнув на стіну. Голова забилася об стіну. Потім він нахилився, стиснув передпліччям мені горло, нахилився сильніше, ще сильніше, але при цьому не казав ані слова. Він заплющив очі, щоб не бачити, як я хапаю ротом повітря.

Тільки-но я спакувала сумку, знову починаю її розбирати, пхати все назад у шухляди. Якщо я спробую піти звідси із сумкою, він мене не випустить. Маю йти з порожніми руками, лише з дамською сумочкою та телефоном. Потім я