Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

Вона засоромилася цієї думки. Утім, думка була нереальною, як і все довкола. Таких відчуттів Даза пережила чимало. Життя мовби розставляло їй пастки й питало: а що далі? Тепер на її стежці стояла найголовніша пастка. Її не обійти.

А далі був той же схрон. Важке повітря всередині — чи вони провітрювали, як наказувала минулого разу? Збентежений інший чоловік у передній кімнатці-клітці. Тепер один. Стогін, жахливий стогін з-під землі Даза почула ще нагорі — як і того разу, ледь видимою стежкою вже йшли, а не їхали. Чоловік дивився розпачливо. Запитливо-розпачливо — стара жінка у другій кімнатці-клітці.

Даза звеліла залишити їх удвох. Сама не знала, чому наказала так зробити. Може, хотіла лишитися віч-на-віч зі своїм розпачем… Він залетів разом з нею, невидимий і безшелесний, одразу став частиною цього жахливого стогону. Дражнився з неї. Даза подумала: «Я мушу зловити погляд жінки». Підкрутила сильніше гніт лампи, попросила подумки світити яскравіше. Очі, повні болю й розпачу, ще більшого, ніж у неї, попливли їй назустріч і спинилися.

— Я вже не можу, — почула шепіт.

І побачила зблизька ті великі, переповнені болем очі. Очі, що наблизилися до неї. Стали наче її очима.

Подумала: «Це те, що ти хотіла?»

Хотілося втекти, та втікати не було куди. Міцні лещата обхопили її тіло. Стисли.

Зрозуміла — зараз або станеться щось жахливе: дві смерті, а тоді, можливо, прийде і її смерть, або має статися диво. Але як його покликати?

Руки і ноги її тремтіли. Свідомість разом із тілом кудись відлітала. Ось-ось вона перестане існувати.

«Рятуй, — прошептав хтось. — Рятуй себе, бо то і твоє життя, в цій жінці. Воно ще більше твоє».

Ці слова допомогли отямитися. Вернули до реальності. Розсунули стінки маленької нірки, що почали звужуватися.

Даза рішуче відкинула ковдру на животі-горбі ще худішої, ніж минулого разу, жінки, яка не могла розродитися. Ковдра, як і все довкола, пахла, точніше, смерділа потом, чимось прогірклим, хтознаколишнім. Величезний живіт постав голим — мабуть, звільнитися від одягу звеліла ота стара жінка-бабниця. Чому вона її прогнала? Даза не знала. Сама не знала. Нічого не знала. Окрім того, що це живіт її розпачу. Вона пересилила свою відразу і взялася його гладити. Повільно й на диво ніжно. Живіт став магнітом для її рук.

Забурмотіла:

— Зараз, зараз…

Права рука мовби сама собою полізла під спину породільниці. Трохи підняла хоч і худе, та важке-важке тіло.

Що було далі, Даза пам’ятає погано. Фантастичний сон став і її болем. Її словом-розпачем, позиченим у того лікаря: «Тужтеся! Тужтеся! Сильніше!»

Її бурмотінням:

— Йди до мене! Йди до мене…

Гладила живіт-гору і щось безперестанно бурмотіла про неслухняних дітей. Про те, що вони приходять до мами. І згадувала якісь забуті слова з підручника з акушерства, якого переглядала (саме переглядала) перед заліком. Пригадала чомусь два слова: «Максимальна увага». Увага до чого й до кого? Жінка на хвилю-дві стихла, й Даза злякалася, що вона помирає.

Вона знову забурмотіла:

— Не треба, я прошу вас. Я прошу вас…

І тоді ще щось примарніше, вже з її персонального болю, що став наростати тепер всередині, а далі внизу її живота в якомусь дивному трансі:

— Я прошу тебе, дитятко… Чому ти таке неслухняне?

Даза знеможено, непритомніючи, притулилася до чужого величезного живота. Встигла подумати: «Ось і все». Скільки так лежала — хвилину, годину? Прийшла до тями від жахливого, неймовірно жахливого крику. Жінка сіпнулася — конвульсивно, дико й обхопила голову Дази руками. Даза теж сіпнулася, тісний світ довкола наче став великим розпеченим вулканом. Щось підштовхнуло її вгору, вона затремтіла, забилася у пропасниці й наступної миті зрозуміла, що то виходить дитя.

— Сюди, ходіть сюди! — закричала вона.

У примарному видінні вбігала стара жінка, кидалася, брала за голову дитину, щось теж примовляла. Казала до Дази:

— Підставте руки.

Даза не знала куди. Вона мала от-от якщо не вмерти, то знепритомніти од страху, од неймовірності того, що відбувалося, від болю внизу, від дивного, несправжнього, але явного відчуття, що то вона народжує.

З усього того, що трапилося далі, Даза найвиразніше пам’ятала власні слова:

— Дайте його мені, дайте, я прошу вас… — І в гарячці-маренні: — То ж моя дитина.

Гаряче тільце, котре щосили репетувало, обпекло їй долоні. Вона піднесла його, боячись глянути. І все ж подивилася. Мале здалося таким беззахисним, що Даза ледве не задихнулася. Поспішно віддала дитину бабниці.

Потім, уже в другій кімнатці, їй дадуть випити самогонки, вона ковтне краплину, закашляється, їй щось простягнуть, щоб закусила. Вона зловить вдячний погляд чоловіка породіллі, що став батьком, і скаже — крізь страшенну втому, крізь щасливий захоплений чоловічий погляд, крізь світ, чи то від горілки, чи від її власного неймовірного щастя, швидше прошепче, просто й трохи здивовано:

— Хай росте ваша доця!

На прощання вона загляне до тої, другої, кімнатки, почує знеможений шепіт новоспеченої мами, не розбере слів, звернутих до неї, побачить уже прикриту дитину на грудях, похитає головою, не в силі й змозі щось вимовити…

Ще сидітиме, в нереальності того, що сталося, водитиме очима по кімнаті-норі, по корінцях книжок на поличці, вертатиме на місце свою неслухняну голову, питатиме, як назвуть дитину.

— Ще не думали, — скаже батько. — Ми ж не знали, хто прийде.

— Прийде? — здивувалася Даза і подумала: «Авжеж, прийде… Тільки чому сюди, в цю нору?»

— Ми скоро заберемося звідси, — сказав батько новонародженої. — Уже домовилися за одне місце, де їх приймуть… Бо ж зима наближається, самі розумієте.

Вони йтимуть удвох через ліс, на лісовій дорозі Даза скаже, що далі піде сама, чоловік поцілує їй руки. Своє дивне загадкове щастя відчує вже на самотині, при неясному проблиску осіннього світанку. Холод нарешті почне заповзати під її одяг, Даза оглянеться, побачить віддалену фігурку чоловіка. Її радість притулиться до неї, вона приголубить її, усміхнеться від думки, що радість треба поколихати, як дитину. А потім вона подумає, що, напевне, ніколи не зрозуміє цих людей, їхньої затятості й жертовності, того життя, на яке себе прирекли, але що, можливо, це народження, нове життя, що з’явилося в лісі, в таких жахливих умовах, і є виправданням того, за що вони борються? Даза спиниться од цієї думки, промайне інша: «Ні, ні, це не так». Але ліс довкола, листя, що шелестіло під ногами, її тихі кроки, холодна роса, що скапувала на одяг і руки, —