Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

бугшпритом галеаса, саму дівчину, як тоді часто траплялося, звинуватили в чаклунстві. Але перше ніж її охопило яскраве полум'я, вона, не витримавши тортур, виказала свого покровителя, флорентійського купця, а заразом і різьбара, який так вдало відтворив її форми. Розповідали, що Портінарі повісився, позаяк боявся вогнища. А різьбареві повідрубували обидві його обдаровані руки, щоб йому вже не кортіло виготовляти з відьом галіонні фігури. Ще не завершився в Брюґе той процес, що привернув до себе таку велику увагу — адже Портінарі був дуже багатий чоловік, — як судно з тією галіонною фігурою вже опинилося в руках піратської ватаги Пауля Бенеке. Синьйор Тані, другий купець, відразу впав від піратської сокири. Сам Пауль Бенека теж не довго топтав ряст: за кілька років він не засяг помилування в патриціїв рідного міста, і його втопили в дворі Ярусної вежі. Судна, на які після смерти Бенеке ставили ту фігуру, відразу, ще в гавані, й згоряли, до того ж вогонь перекидавсь і на сусідні судна. Згоряло все, крім, певна річ, самої фігури, — вогонь її просто не брав, а завдяки своїм гармонійним формам вона знов і знов знаходила любителів з-поміж судновласників. Та скоро лиш та бабера посідала своє одвічне місце на носі судна, як за спиною в неї серед доти миролюбних моряків спалахував бунт, і команда відчутно меншала. Безславний похід данцизького флоту під орудою вельми талановитого Ебергарда Фербера проти Данії в тисяча п'ятсот двадцять другому році завершився падінням Фербера й кривавим заколотом у самому місті. Щоправда, в історії йдеться про релігійний розбрат (у двадцять третьому році протестантський пастор Геґе повів натовп іконоборців на штурм сімох міських парафіяльних церков), але нас так і пориває скласти провину за цю довготривалу напасть на галіонну фігуру: ніс ферберського судна прикрашала саме вона.

Коли через п'ятдесят років Стефан Баторій узяв місто в облогу й не домігся успіху, Каспар Єшке, абат Олівського монастиря, в своїх проповідях відверто звинуватив у всьому галіонну фігуру, оту гріховну баберу. Польський король одержав її в дарунок від міста, возив із собою в польовому таборі й прислухався до її лихих порад. Ми не знаємо, який вплив та дерев'яна дама мала на шведські походи проти міста, на багаторічне ув'язнення релігійного фаната доктора Еґідіуса Штрауха, що провадив таємні перемовини зі шведами, а також вимагав спалити на вогнищі ту зелену бабенцію, яка знов повернулась до міста. Ходять темні чутки про те, нібито один поет на ім'я Опіц, що втік із Сілезії, на кілька років знайшов притулок у місті, однак дуже молодим помер, бо десь на горищі знайшов ту згубливу різьблену деревину й спробував оспівати її у віршах.

Аж наприкінці вісімнадцятого сторіччя, у добу поділів Польщі, пруссаки, яким довелося брати місто силоміць, видали королівсько-прусську заборону на «дерев'яну Ніобу». Так її вперше документально назвали на ім'я і відразу евакуювали чи, правильніше сказати, ув'язнили до тієї ж таки Ярусної вежі, в дворі якої колись утопили Пауля Бенеке й саме з галереї якої я вперше (і то успішно!) випробував, на що здатний мій голос на відстані, — ув'язнили для того, щоб серед щонайвингуканіших витворів людської фантазії, тобто знарядь тортур, вона спокійнісінько перебула собі все дев'ятнадцяте сторіччя.

Та коли в тридцять другому році я вибрався на Ярусну вежу і своїм голосом потрощив вікна у фойє Міського театру, Ніобу — люди називали її «Зеленою дівкою» або просто «Зеленавкою» — ще за багато років до того, хвалити Бога, винесли з камери тортур на вежі. Якби не це, то ще хтозна, чи пощастило б мені вчинити такий успішний напад на ту класичну будівлю.

З камери тортур, яка тримала Ніобу в шорах, її забрав і, відразу після утворення Вільного міста, перевіз до щойно заснованого Музею морського судноплавства його директор, чоловік заїжджий і необізнаний. Невдовзі той запопадливий директор помер від зараження крови — він заробив його, прикріплюючи табличку з написом, що тут виставлено галіонну фігуру, яка відгукується на ім'я Ніоба. Його наступник, обачний знавець міської історії, вирішив знов виселити Ніобу з музею. Він надумав подарувати цю небезпечну дерев'яну дівку місту Любеку, й тільки завдяки тому, що любекці того дарунка не прийняли, містечко на річці Траве, якщо не брати до уваги його цегляних церков, досить щасливо пережило бомбардування.

А Ніоба, або ще «Зеленавка», так і лишилася в музеї й за якихось неповних чотирнадцять років його історії довела до скону двох директорів — але не того обачного, той перевівся кудись-інде, — загибелі у неї в ногах літнього священика, насильницької смерти одного студента Технічного інституту, двох старшокласників з гімназії св. Петра, які тільки-тільки успішно поскладали іспити на атестат зрілости, і чотирьох надійних, переважно одружених музейних доглядачів.

Усіх їх, зокрема й студента, знаходили з просвітленим обличчям, а в грудях у кожного стримів один із тих гострих предметів, які трапляються лише в Музеї морського судноплавства: різаки для вітрил, абордажні гаки, гарпуни, вишукано карбовані гостряки списів із Золотого берега, голки, якими зшивають вітрила. І тільки другий старшокласник скористався спершу власним складаним ножиком, а вже потім — звичайним шкільним циркулем, бо незадовго до його смерти всі гострі речі в музеї або взяли на ланцюги, або поховали під скло.

Після кожного такого смертельного випадку криміналісти з комісії, що розслідувала вбивства, заявляли про трагічне самогубство, проте в місті, ба навіть на сторінках газет, зринали твердження про те, нібито до цього «доклала рук Зелена дівка». На Ніобу падали серйозні підозри в тому, що це вона спроваджувала на той світ чоловіків і хлопців. Розгоралися дебати, газети, щоб люди мали змогу вільно обмінюватися думками, відводили темі «Ніоба» окремі колонки; писалося там про фатальні історії. Міська влада заявляла, що все це — пережитки минулого й забобони: ніхто, мовляв, і не подумає вживати якихось необачних, нерозважливих заходів, поки не буде доказів, що тут діється справді щось загадкове.

Отож та зелена дровиняка й далі лишалася оздобою Музею морського судноплавства, позаяк і Краєзнавчий музей в Оліві, й Міський музей на Фляйшергасе, й Будинок-музей бюргерських зібрань, присвячених пам'яти короля Артура, відмовилися дати притулок цій ласій на чоловіків німфоманці.

У музеї бракувало доглядачів. Стерегти дерев'яну діву відмовлялися не лише доглядачі. Навіть відвідувачі й ті оминали залу з цією бурштиноокою. Тривалий час за ренесансними вікнами, що надавали скульптурі з такими пропорційними формами сприятливе бічне освітлення, панувала тиша. Зеленавка збирала на собі пил. Прибиральниці сюди вже й не зазирали. Фотографи, колись такі надокучливі —