Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

одна каракулева муфта й гарненьке, хоч і не дуже дороге, пальто з лошати, яке залюбки вдягла б навіть моя бідолашна матуся. Отака була наша здобич.

Кинути красти нас спонукало згодом не так недоречне, хоч нерідко й досить гнітюче, почуття провини, як те, що збувати здобич ставало чимраз тяжче. Щоб вигідно продати речі, Герберт мусив знов їздити до Нойфарвасера, бо тямущих посередників можна було знайти лише в портовому передмісті. Але ті місця щоразу нагадували йому про хирлявого й хворого на шлунок латвійського капітана, тож Герберт намагався збувати крадене добро де завгодно — на Шіхауґасе, на Гакельверк, на Бюрґервізен — скрізь, тільки не у Фарвасері, де хутра пішли б як по маслу. Отож збут нашої здобичі затягувався так, що товари з гастрономічних крамниць зрештою перекочовували на кухню до матінки Тручинської, і Герберт подарував їй чи, правильніше сказати, спробував подарувати їй навіть каракулеву муфту.

Коли матінка Тручинська побачила ту муфту, їй було вже не до жартів. Харчі вона брала доти мовчки, думаючи, мабуть, про не заборонені законом дрібні крадіжки, до яких звичайно вдаються голодні люди. Одначе муфта — то була вже розкіш, а розкіш — то легковажність, а легковажність — то в’язниця. Отак просто й отак слушно розважила матінка Тручинська. Вона примружила свої мишачі оченята, висмикнула із зібраних у вузол кіс в'язального дротика й, тримаючи його в руці, промовила: «Колись ти скінчиш так, як скінчив твій батько». Після цього тицьнула Гербертові чи то «Останні вісті», чи то «Форпоста», що мало означати: «А тепер пошукай собі пристойну роботу, а не якусь там халтуру, бо не варитиму тобі їсти».

Герберт іще з тиждень вилежував на канапі в роздумах, усе бурчав, і розворушити його на розмову про рубці чи про спокусливі вітрини годі було й сподіватись. Я поставився до товариша з розумінням, давав йому випити чашу душевних мук до дна, а сам тим часом крутився біля годинникаря Лаубшада та його годинників, що пожирали час, ще раз спробував щастя в музиканта Майна, але той уже не дозволяв собі й душу закропити, тільки гарцював зі своєю трубою по нотах оркестру штурмовиків-кавалеристів, вигляд мав доглянутий і бравий, тоді як чотири його кішки, ці релікти запійних, однак надзвичайно музикальних часів, помалу підупадали, бо харчувалися сяк-так. Зате Мацерата, що, поки була жива матуся, випивав лише за компанію, я частенько заставав пізнього вечора з осклілим поглядом за невеликою чарчиною. Він гортав фотоальбома, намагаючись, як оце тепер роблю я, оживити бідолашну матусю на світлішому чи темнішому прямокутнику, до півночі наплакувався так, що починав розмовляти з Гітлером чи Бетговеном, які там само похмуро висіли один навпроти одного, довірчо звертався до них на «ти» і нібито діставав відповіді від генія, що був, до речі, глухий, тоді як непитущий фюрер мовчав, позаяк Мацерат, цей дрібний і п'яний керівник партійного осередку, на увагу провидіння не заслуговував.

Якось у вівторок — пригадувати з такою точністю мені допомагає барабан — я таки діждався свого. Герберт вифрантився, себто дав матері почистити холодною кавою сині, вгорі вузькі, внизу широкі штани, вліз у свої тихоступи на м'якій підошві, пірнув у піджак на гудзиках з якорями, покропив біле шовкове кашне, роздобуте у Вільній гавані, одеколоном, що виріс також на безмитному перегної тої ж таки гавані, й невдовзі постав переді мною — квадратний, церемонний і в синьому кашкеті.

— Вийду погляну, як там щодо халтурки, — кинув Герберт і хвацько збив ліворуч набакир кашкета — такого носив ґрос-адмірал і головний інспектор військово-морського флоту принц Гайнріх Прусський.

Матінка Тручинська опустила газету.

Уже другого дня Герберт мав і роботу, й уніформу. Тепер мій товариш ходив у темно-сірому, а не в митно-зеленому; він став доглядачем у Музеї морського судноплавства.

Як і все, що було варто зберігати в цьому місті — а воно вже саме собою гідне того, щоб його зберігати, — скарби Музею морського судноплавства заповнювали давню, також музейну на вигляд патриціанську будівлю, де знадвору збереглася кам'яна тераса й химерний, досить насичений орнамент на фасаді, а всередині — різьблення на темному дубі й кручені сходи. Тут зібрали й старанно увічнили в каталогах історію портового міста, яке завжди славилося тим, що серед численних могутніх, однак переважно бідних сусідів уміло нагромаджувати й утримувати небачені багатства. О, ці привілеї, викуплені в магістрів рицарських орденів та польських королів і скрупульозно закріплені в грамотах! А оті кольорові Гравюри, що закарбували численні облоги морської фортеці в гирлі Вісли! Ось у міських мурах — бідолаха Станіслав Лещинський, що втікає від саксонського короля. На олійному полотні добре видно, як йому страшно. Жахливо перелякані й примас Потоцький та французький посланник де Монті, адже росіяни під орудою генерала Ласкі взяли місто в облогу. І скрізь — детальні підписи, можна навіть прочитати назви французьких суден під прапором з лілією, що стоять на рейді. Стрілка вказує: на цьому судні король Станіслав Лещинський утікав до Лотарингії, коли третього серпня місто довелося здати. Проте основну частину виставлених експонатів становили трофеї, здобуті в переможних війнах, адже програні війни передають музеям трофеї рідко, а то й узагалі не передають.

А гордістю експозиції була галіонна фігура з великого флорентійського галіаса, що, хоч і прописаний до порту Брюґе, належав двом вихідцям із Флоренції, купцям Портінарі й Тані. У квітні тисяча чотириста сімдесят третього року цей галіас пощастило захопити данцизьким піратам і міським капітанам Паулю Бенеке та Мартінові Бардевіку, що курсували біля зеландського берега перед гаванню Слуйс. Висадившись на судно, вони відразу порішили всю численну команду вкупі з офіцерами й капітанами, а саме судно й усе, що на ньому було, доправили до Данцига. Складану картину зі «Страшним судом» художника Мемлінґа й золоту купіль — і те, й те за дорученням флорентійця Тані було виготовлено для однієї флорентійської церкви — виставили в Марієнкірхе; наскільки я знаю, «Страшний суд» і досі тішить католицьке око в Польщі. Яка доля спіткала галіонну фігуру по війні, й досі невідомо. Але за моїх часів вона зберігалася в Музеї морського судноплавства.

Пишно-дерев'яна, зеленувато-гола жінка, що поверх поривно відстовбурчених персів бурштиновими очима дивиться просто перед себе з-під здійнятих догори й недбало перехрещених рук із розчепіреними пальцями. І ось ця жінка, ця галіонна фігура приносила біду. Різьбареві, що зажив слави виготовленням таких дерев'яних галіонів, цю фігуру замовив купець Портінарі, звелівши відтворити форми однієї юної фламандки, любої його серцю. Та щойно ця зелена фігура піднеслася під