Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

— Щиро дякую.

— Годі вам! Це я вам дякувати повинен. Врятоване життя і вилікуваний зуб — погодьтеся, є різниця?

Вони вийшли в загальну залу, де застали Коша Малого з Ікером Тирулегою: гомолюпус і загадковий старий жваво розмовляли. Біля них на столі громадилася батарея глечиків, здебільшого порожніх.

— Добродії, смію нагадати, нам завтра рано вставати. Клієнталю! Де клієнталь?! Панові Кугуту необхідна кімната на ніч.

— А якщо вони повернуться? Стражники? За мною?!

— У мене тапчан вільний є, — втрутився Кош. — Слухай, зубарю, гайда до мене спати! Я тебе обороню, коли що…

На подив обер-квізитора, Рене не образився на «зубаря».

Напевно, зрозумів: марно.

Барон із задоволенням кивнув і пішов спати.

SPATIUM ХІV

СОН ОСІННЬОЇ НОЧІ,

або

ЧУЖА ДУША — ТЕМНИЙ ЛІС

…Ти спиш.

Світлість приглушила світло, пальцями зачавивши боязкий вогник свічки; світлість зволить спочивати, поки з-за небокраю не встане інша, куди яскравіша світлість.

Тс-с-с…

…Тісна комірка без вікон і дверей. Сіре світло капає із дрібних, непомітних для ока тріщинок у стінах, тому в комірці панують вічні сутінки. Три крихітні бабусі (сестри?) заклопотані. Одна пряде нитку, гуде веретеном. Головна нитка на кінці роздвоюється, розтроюється, розходиться міріадами хистких ниточок. Друга старенька розплутує ці павутинки, даючи можливість вільно зникати в стінах, у світлоносних тріщинках, куди ниточки проникають, як рибальські снасті — у воду. Третя пильно стежить за обривами, раз по раз підв’язуючи, зрощуючи, сплітаючи по-новому. Здається, сестри розмовляють за роботою, але слів не розібрати. Крім дерев’яної прядки і трьох бабусь, у комірці більше нікого немає.

І нічого немає.

І ніколи не буває.

Робота в бабусь одноманітна, але спостерігати за ними не набридає. Хоча й за межами комірки є багато цікавого. Якщо просотатися крізь тріщинки назовні, стає видно: комірка й не комірка зовсім, а чорно-біла кулька, ледь сплюснута з боків.

Гарна.

Нитки в стареньких теж чорно-білі. Вони пухнастим віночком, немов волоссячко над головою дитинчати, клубочаться над кулькою, тягнуться навсебіч, розділяються, тоншають — але якщо гарненько примружитися, можна побачити дива. Спочатку нитки простромлюють веселку, у якій кулька спить, наче в коконі; простромлюють, п’ють кольорову водичку — й самі стають різнобарвними. Далі починається сяйво, як на картинах навколо пророків, святих і великих магів давнини. Тільки тут воно живе, а не намальоване, і набагато яскравіше — очі сліпить. Тому треба ще більше мружитися, щоб не сліпило.

Деякі ниточки закінчуються у веселці, деякі — в сяйві. Але частина найупертіших повзе далі. Із сяйва — в переливчасті струмені (зелень, охра, морська синява, а іноді — бура, бридка грязюка). Зі струменів — у плями тіней, які рухаються, бігають спритними павучками; і ще до маленьких фігурок-лялечок, і до великої статуї, що буває різна. Золота, срібна, залізна або бронзова, кам’яна або глиняна, а то й просто дубова; є просто як живі, до останньої зморщечки, до останньої складочки на одязі, а є — стук-грюк, сокирою рубані, наче чумчанські ідоли-бовванчики.

А дзвіночки! Веретенця! Торбинки, світлячки, змійки… Тільки треба пам’ятати, що в серцевині, як лілія в пупку Добряги Сусуна, крутиться-вертиться чорно-біла кулька.

Там старенькі з пряжею сидять.

…У мене завжди так. Я спочатку комірку зі старенькими бачу, потім — кульку з ниточками, потім дива, і лише потім вертаюся. І бачу, що це тато, чи мама, чи тітка Інгрид, чи дядько Освальд до тата в гості прийшов, чи ще хто.

Люди всі так зсередини влаштовані.

…Свічка, потріскуючи, догоряє, чадить, полум’я смикається, літери розпливаються перед очима. Я ще погано розумію розумні слова, але, здається, ось воно! У пам’яті спливають шкіряні палітурки книжок. «Синонімія аспектів мікрокосму» Бальтазара Дійшлого, «Семантика зв’язків на рівні еашів» Сальватора Лонге-Троля, «Тонкі тіла: від Канденції до Умбри» Орфеуса фон Шпреє — якби не вони, мені б нізащо не продертися крізь мудровану риторику Огастіуса Драбини в «Комбінаторіумі Начал». Але маючи батька-архіваріуса та доступ до закритих для рядових відвідувачів сховищ скрипторію…

Чадить, тріскотить свічка…

…Коли він увійшов? Ставний красень ніби хвилину тому переступив раму портрета пензля Вінсента Гольфайне: камзол бордового атласу, темні панчохи щільно облягають стрункі м’язисті ноги, церемоніальна шпажка, іграшка з витонченим руків’ям. І всі ці підв’язки, брижі, буфи, золоті пряжки на туфлях зі шкіри молодої віверни… Бездоганно! Лляні локони перуки вільно спадають на плечі. Породисте, довгасте обличчя аристократа — ввічлива маска, з-за якої визирає погано приховувана, зате природна нудьга.

Навіщо він тут?

Звідки?

А, так, нагорі в розпалі урочистості з нагоди трьохсотріччя університету! Напевно, хтось зі знатних меценатів. Звичайно ж, його запросили — як інакше? — і йому швидко набридло товариство вчених мужів, сухарів і педантів…

Дивлюся на гостя.

Напевно, так дивилися б на мене три бабусі з комірки, якби одного разу побачили.

— У цих підвалах? У непроглядній темряві? Дитя моє, втікаючи від суєти, я не думав, що застану тут живу душу. Там, нагорі, свято, вогні, незабаром почнеться феєрверк…

Затиснутий у сильній руці, триглавий змій дихає язичками полум’я.

Свічник.

— Але ви також втекли від вогнів у темряву? Чи не так, ваша… — закінчую запитальною паузою, бо не знаю, як звертатися до незнайомця.

— Ваша! — сміється він. Білі зуби, рум’янець на щоках, і несподівано сумні промінчики в куточках темних, уважних очей. — Дозвольте відрекомендуватися: наша навіжена високість, герцог д’Естрем’єр. Для близьких друзів — Губерт, для насмішників і підлабузників — Губерт Раптовий.

Обертаюся каменем.

— Чим займається мій освічений співрозмовник на самоті? Викликає духів з безодні? Пише історію Батьківщини? Насолоджується тишею?

— Міркую над суттю речей.

— Он як? Дивно! У глушині запилюжених архівів… І в чому, дозвольте поцікавитися, мій розважливий співрозмовник бачить згадану суть?

— Якщо це дійсно цікавить вашу високість…

Овал Небес!

Він слухає.

«Омфалос, як одне з космічних начал людини, тісно пов’язаний з елементалями Землі — це пуп, початок укорінення й росту зародка, аж до повновартісної особистості. Омфалічний культ — культ жертовності, пов’язаної з обертанням у часі, з Кругом Долі, смерті й народження. На відміну від фалічного культу, що символізує сходження ззовні всередину, призначення омфалічних зв’язків — зворотне…»

…Лицарі в молочно-білому: тролі-сніговики з почту Крижаної Імператриці. Лицарі у вугільно-чорній броні: смоляні плащі полощуться на вітрі.

Двір розділено на дві половини: чорну й білу.

— Світло й Темрява!

— Добро і Зло!

— Віват магістрові Хендрику!

Допоможи мені, Вічний Мандрівцю! Дай сили не розплакатися, не розреготатися вголос. Так вони розуміють суть буття, основу Світобудови, філософію двох Єдностей, що в потаємній глибині народжують Омфалоси, пуповину особистості, крихітну кульку,