Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

візит. Вона була здивована, побачивши мене в дверях, і подивилася так стривожено, мовби то був не я, а поліцай, але я не дав їй оговтатися і відразу почав говорити про те, як її палко кохаю, що це вже триває віддавна, що я просто млію за нею і дуже хотів би бачити її своєю дружиною. Вона витріщилася на мене і тільки кліпала своїми довгими віями, негодна була від щастя й слова вимовити, але вроджена жіноча кокетливість взяла гору, й вона пролопотіла, що дуже мені вдячна, але не потребує нікого, і взагалі вона в траурі, а навіть якби й не була в траурі, все одно нікого не потребує, і почала мене так легенько підштовхувати до дверей. Але я не дав себе збити на манівці, зміряв її, як гуцул смереку, і запитав:

— А чому це, пані Ружанська, у вас у хаті нема ані іконки, ані розп’яття? Ви ж бо ніби до костелу ходите. Чи це лише так — про людське око?

Вона відразу напірилася:

— А не ваше діло. Йдіть собі вже.

— Е ні, пані Краґельська з дому Краґель, так у нас діло не піде.

Вона враз зблідла і відступила. А я навпаки наблизився до неї і обняв

її за стан. Вона не пручалася, лише тремтіла, мов кізочка. Я пригорнув її, відчувши, як її повні пружні перса вперлися в мої груди, і відчув її твердий живіт. З очей її викотилися сльозинки й потекли по щоках. Я лизнув їх. Нічого особливого. Смак такий самий, як і в мене. Я усміхнувся до неї і сказав:

— Вам нема чого мене боятися, навпаки, я — гарантія вашої безпеки. Доти, доки в мене буде ваша метрика.

Вона скрикнула і зм’якла, я ледь її не впустив на підлогу. Не така вже вона була легка, як видавалося. Я підвів її до канапи й розхилив шляфрок на персах. То не були перса — то були райські плоди, райське манґо. Моя рука пестила цю неймовірно шовкову шкіру, перебирала пиптиками, і я відчував, як вони бубнявіють. Щоб я скис, коли вона мене не прагне. Далі я не комизився, а повалив її на канапу і жадібно, весь тремтячи й захлинаючись повітрям, взяв її, випивши ці повні трояндові вуста до дна, як склянку молока.

Ні, вона не видавала тих звуків, які я чув, коли її порав чоловік, вона лежала піді мною, розвівши ноги, як лялька, з заплющеними очима, і, коли я сповз із неї, продовжувала лежати. Я хотів поправити на ній шляфрок, але, побачивши, що всю її затраскав, акуратно витер своєю сорочкою, а тоді вже загорнув. Потім підійшов до стіни, яка розділяла наші помешкання, постукав по ній і сказав:

— Кохана, завтра ми проб’ємо тут двері, у цій кімнаті завиграшки розміститься ще шість столиків. А ми з тобою поселимося у колишній вашій спальні. Якщо будеш мати бажання, то зможеш приєднатися до обслуги клієнтів. А як ні, то й ні. Я ні до чого тебе не неволю. Я хочу тільки одного, щоб ти жила щасливо. А щастя твоє без мого — неможливе. Тому ми будемо просто жити для самих себе, для свого задоволення. І тобі навіть не конче казати мені, що ти мене кохаєш. Мені досить буде тільки час від часу порозкошувати твоїм тілом. На початках це буде часто, бо я голодний, як сто чортів. То ти вже потерпи. Як бачиш, я не вимагаю чогось більшого з того, що вимагають інші чоловіки. А чому? Бо це я, я закоханий в тебе. Без пам’яті. На амінь.

І що я вам скажу? Врешті-решт вона скорилася, як скорюються дикі лошиці в степу доброму вершникові, хоч і не палала до мене коханням, але безтурботне життя я їй забезпечив, до того ж їй уже не доводилося чекати цілий місяць, поки хтось приїде і насолодиться її тілом, я був напохваті щодня.

XIV. Стефан

1

Мені винайняли помешкання на професорській колонії. Проминув ще місяць, заки я побачив Ірму. Раніше її звільнити не вдавалося через бюрократичні формальності. Абвер з гестапо ніяк не могли сторгуватися. Врешті Краух особисто привіз її до свого офісу, а потім дискретно вийшов, залишивши нас наодинці. Ірма довго плакала в мене на грудях і намагалася, схлипуючи, розповісти, що робилося в таборі. Череда смертей пройшла повз неї і вкарбувалася у пам’ять, вона боялася, що це на все життя, що доведеться з цим жити й жити, і згадувати всі ці обличчя, яких більше нема. Я, як міг, її заспокоював, тулячи до себе. Вона провела там понад чотири тижні, а було таке враження, наче минули роки. Маму відпустили раніше й дозволили виїхати у Сколе, вона живе там, хоч звісно ж не в їхньому палаці, який зайняло гестапо. А тато все ще в таборі. На щастя, в дещо привілейованому стані, опікується кущами й квітниками. Перед тим, як запроторити до табору, їх повезли в палац і справді провели інвентаризацію. Рускі вивезли картини, частину книжок і зброї, але, мабуть, грабували в поспіху, тому забрали далеко не все, а дещо покидали дорогою.

Коли ми наговорилися, прийшов Краух і повів нас до крамниці з одягом, аби Ірма могла вибрати собі вбрання й білизну. Крамниця була лише для своїх, тобто для німців, і скидалася більше на склад, у який позвозили одяг з інших крамниць. Поки Ірма вибирала, ми з Краухом пішли до ресторації. «Жорж» уже не виглядав так елегантно, як до війни, більшість колишніх кельнерів совєти позвільняли, а нові на кожному кроці зраджували свою нефаховість.

— Кухня до дупи, — нарікав Краух. — Мушу когось знайти, щоб навів порядок. Скоро тут зупинятимуться дуже високі чини. Я не можу допустити, щоб у мене під носом функціонувала забігайлівка.

Я працював інструктором, але мав багато вільного часу. На початку вересня 1941 року мені нарешті довелося летіти з таємним вантажем на грецький острів Лемнос. Там мене чекали на базі, оточеній у три ряди колючим дротом і скелями. Того ж дня ввечері я повернувся назад. Краух не казав, що за вантаж доводиться перевозити, але сумнівів не було, що то награбоване золото й коштовності. І награбоване воно було не тільки в завойованих народів, а й у самих завойовників, бо то була, вочевидь, чиясь приватна ініціатива, хтось готував собі спокійний і заможний побут після війни. Ким були ці люди і