Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

йому випустити пару. Поки сам не замовкне. І потім, тільки потім, і то не завжди, він знову може стати вихованим джентльменом, яким уміє бути за відповідних обставин.

— І Пупон — такий же баран, як і всі! Уже три дні, як INVENIRA від нас відкололася, і три дні я намагаюся взяти бика за роги, телефоную Пупону, щоб умовити цього бовдура знову викупити акції, поки курс низький. Він, бачте, недоступний! Тобто нібито недоступний. Ганчірка він, мужик без яєць! Та й не дивно, з таким-то ім’ям… І це ж йому недорого обійдеться. Преса погріла руки на наших вигаданих проблемах — і акції на три дні впали. Але в газетярів кишка тонка, я вам кажу, вони скоро видихнуться! І всі їхні випади шеляга ламаного не коштуватимуть!

Ендрю незворушно слухав, хоча терпіти не міг, коли патрон, і без того здатний на мовні надмірності, якщо ситуація виходила в нього з-під контролю, дозволяв собі відверту лайку.

Стоїчно витерпівши монолог і зрозумівши, що гнів ущух, він спробував обережно змінити тему.

— Пане президенте, я вже скликав, на ваше прохання, найближчим часом загальні збори, і…

— Зачекайте ви з вашим зборами, не вони непокоять мене насамперед! Я втратив найбільшого з акціонерів, і курс акцій далекий від того, щоб підвищуватися. Дуже мені треба теревенити про це трьом ледарям, що з’являться, тому що їм більше нічим зайнятися. Можна подумати, це щось змінить. І взагалі, якщо б наші хрінові закони не зобов’язували мене скликати збори, я б їх узагалі скасував.

— Пан має рацію: закон дійсно наказує скликати збори щороку.

— Ах, акціонери, ох, акціонери! Красиве слівце для позначення трьох дідусів, які обробляють свої справи на біржі і сподіваються, що це принесе їм більше доходу, ніж звичайна ощадкаса. Зрештою, на збори не ходить ніхто, крім дурнів, які уявили себе важливими персонами, тому що вони володіють пачками акцій.

— Е… я вважаю, що їх буде набагато більше, ніж ви думаєте, пане президенте. Ми щодня отримуємо дедалі більше підтверджень на наше запрошення на збори. Саме про це я й казав вам позавчора: треба міняти приміщення, тому що зал засідань, який ми орендували в готелі «Лютеція», буде замалий.

— Замалий? Як це розуміти? І взагалі, що означає вся ця чортівня?

— Вважаю, люди злякалися цілковитого краху акцій, пане, тому вирішили докладніше ознайомитися зі станом справ компанії, у яку вклалися.

— Та в них тих акцій — кіт наплакав! У кожного по п’ять-шість, не більше. Хай їм грець! Я не збираюся обговорювати стратегію розвитку компанії з кожним Петренком-Іваненком. Мені нема про що з ними розмовляти!

— Ті, хто не стежив за курсом акцій, виявлять, що втратили тридцять відсотків, і вважатимуть, що продавати вже пізно: занадто великі втрати. Отже, їм залишається тільки сподіватися, що підприємство виправиться. Тому вони і прийдуть на збори, бо тепер їх дуже цікавить те, що ще кілька днів тому було для них справою другорядною. Щось подібне було, коли впали акції Eurotunnel: дрібні акціонери вирішили з’явитися на збори, щоб захищати свої інтереси.

— Давайте-но ви припините небезпечні порівняння, добре?

— У будь-якому разі, пане, треба змінити зал, щоб можна було вмістити всіх.

— Змінити зал, змінити зал! Я не збираюся орендувати «Зеніт»!

— Е… ні, пане, «Зеніт» теж буде замалий. З огляду на темп розвитку подій, доведеться подумати про палац спорту в Парі-Берсі.

~ 53 ~

Як і всі акціонери, до числа яких я тепер належав, я отримав запрошення на збори рекомендованим листом за два тижні до призначеного терміну.

І ось уже цілий тиждень складав виступ, шліфуючи його, як скульптор полірує мармур, прибираючи всі шорсткості. Я вивчив його майже напам’ять, репетирував його перед дзеркалом у ванній, уявляючи перед собою групу акціонерів, яких мені треба переконати. Я думав про це безперервно, ідучи вулицею, сидячи в метро або стоячи в черзі. Навіть під душем я відпрацьовував деякі пасажі й уявляв собі, як публіка підкоряється мені. А в цей час струмені теплої води текли по голові, шкірі, зігріваючи тіло й серце та змушуючи їх вібрувати в унісон із моїм голосом, домагаючись резонансу з аудиторією. Я весь час згадував свій успіх у «Спіч-майстер», і це вселяло віру в себе.

Я вважав свою промову вельми переконливою і пишався собою. На місці дрібних акціонерів я без коливань проголосував би за себе.

На початку тижня місце проведення зборів поміняли і я отримав повідомлення з новою адресою: Стадіон Парі-Берсі, Бульвар Берсі, 8, 12-й округ. Такій людині, як я, котра недавно переїхала до Парижа, ця адреса ні про що не говорила.

Напередодні я взяв вихідний, аби перепочити, зібратися з думками і внутрішньо налаштуватися. Однак, коли сонце стало хилитися до обрію, а потім зникло за химерною сумною низкою паризьких дахів і труб, віра в себе почала потроху танути. І переді мною, проганяючи райдужні мрії, на повний зріст постала сувора дійсність. І суть її полягала в тому, що подія, на яку я стільки поставив, невідворотно наближалася.

Було ясно, що Дункер не пробачить мені висунення своєї кандидатури на противагу йому. Завтра, у цей самий час, я стану або президентом «Дункер консалтинг», або безробітним екс-консультантом, якого переслідує колишній психіатр, сам наполовину хворий.

І тут здоровий глузд раптом узяв гору над серцевими поривами; мене охопив тваринний, всепроникний страх.

Ранок наступного дня пролетів швидко. Я вчергове перечитав свій виступ, потім вийшов прогулятися, щоб подихати повітрям і спробувати хоч трохи вгамувати мандраж. Нав’язливий страх привів мене в якийсь дивний стан. Внизу, під сходами, я побачив Етьєна і вирішив поділитися з ним своїми побоюваннями. Може, щоб зайвий раз упевнитися, що на світі є хтось слабкіший за мене. А може, тому, що, якщо мені не вдасться переломити ситуацію, я сам опинюся на його місці.

— Мені страшно, — сказав я йому.

— Страшно? — перепитав він своїм хрипким голосом.

— Так. Мушу сьогодні виступати перед людьми і викласти їм свої погляди на деякі речі. І це вганяє мене в страх.

Він із недовірливим виглядом узявся стежити очима за перехожими.

— Не бачу, у чому проблема. Я завжди кажу, що думаю, якщо взагалі думаю, і все закінчується добре.

— Не все так просто… Я буду не сам. На мене дивитимуться, мене будуть слухати, про мене стануть розповсюджувати чутки…

— Та хай їм грець, як вони такі балувані! Треба говорити, що думаєш. Слухати своє серце, а не страх. Тоді і страху не буде.

Я приготував собі легкий сніданок і ввімкнув радіо, інформаційний