Чарльз Мартін - Гора між нами

Пейна, і він одразу сподобався мені. І не дивно — він вродливий. Але насправді він привернув мою увагу не зовнішністю. Ні, чимось іншим. Чимось, до чого кортить доторкнутися — чи, може, хочеться, щоб воно доторкнулося до тебе. Чимось ніжним, теплим та цілісним. Я не знаю, як це назвати, але знаю, що воно є. І я чую це, коли він говорить у диктофон. Я часто слухала його вночі: він думав, що я сплю, але насправді я прикидалася лише для того, щоб почути його голос — як він говорить до тебе та з тобою.

До мене ніхто і ніколи так не говорив. І мій наречений також. Звісно, Вінс добрий, але він не такий, як Бен. У Бена є щось таке, у що хочеться зануритися з головою. Так-так, я пам’ятаю, що говорю про твого чоловіка, і можу тебе заспокоїти: протягом усього часу, що ми тут, він поводився як справжній джентльмен. Правда. Спочатку це мене навіть діткнуло, але потім я зрозуміла, що його поведінка пов’язана саме з отим, про що я кажу. Пов’язана з тобою. У нього це десь глибоко в генах… і мабуть, щоб його позбавити цього, доведеться його вбити. Я ніколи з таким не здибувалася. Це найщиріша річ, яку я тільки відчувала. Про це не говорять у кіно та книжках. Про це не пишуть у газетних колонках. Ночами я лежала, слухаючи, як він говорить, як він ділиться з тобою тим, що в нього на душі, як перепрошує за щось, чого я не знаю — і моє серце боліло, мені хотілося плакати від бажання мати те, що має Бен до тебе.

Звісно, я не кажу тобі нічого, про що ти не знала б, але ж він говорив, що ви розійшлися… Отож я, мабуть, просто хочу сказати тобі, що він кохає тебе так сильно, як тільки здатна кохати людина. Я взагалі не уявляла, що таке кохання буває. Однак тепер я його бачила, я його чула та відчувала, я спала поруч із ним — і якщо ти не хочеш його, то що ж він робитиме з таким коханням?

Я писала тисячі уїдливих статей про кохання, закликаючи показати мені бодай одного такого Бена. Але насправді я пишу саме для того, щоб захиститися від пережитого болю. Саме для цього я і прошу когось показати мені справжнє кохання, за яке можна померти, ба навіть більше — жити, — щоб пересвідчитися, що цього не існує.

Він не розповідає мені подробиць та тримає всі таємниці при собі. Проте він казав, що ви посварилися. Бо він сказав щось не те. Я чимало про це думала, але ніяк не можу збагнути: які ж такі жахливі слова можна вимовити? Що він накоїв? Що такого він міг зробити, щоб утратити твоє кохання? Якщо буває таке кохання, якщо Бен дарує таке серце комусь… то я навіть не знаю, що ж такого не можна пробачити? Чого неможливо забути?

У цьому світі чи в іншому… але я теж хочу мати таке кохання.

На цьому запис закінчився, я встав, збираючись піти, але Рейчел схотіла, щоб я залишився. Загалом вона ніколи й не хотіла, щоб я йшов. Я багато разів казав, що волів тоді повернутись, але виявилося, що пробачити самому собі важче, ніж здається.

Може, щось змінилося в мені, а може, у ній, але тоді я вперше від нашої сварки ліг та лишився спати поруч зі своєю дружиною, і сльози текли з моїх очей просто на її обличчя.

Розділ п’ятдесятий

Пояс смокінга, краватка, піджак. Застебнути ґудзики. Ні, не треба, краще розстебнути.

Я зайшов у заміський клуб — один з найкращих в Атланті, абсолютно приватний. Усе кругом з каменю й дорогої деревини. Охоронець на вході поглянув на моє запрошення та відчинив ворота, від яких починалася звивиста доріжка. Дерева підсвічувалися дизайнерськими ліхтариками. Усередині багато людей. Жінки, на яких виблискують коштовності. Чоловіки з виразом могутності на обличчях. Сміх, випивка. Передвесільна вечірка досі в розпалі. Усі радісні та щасливі.

Минуло вже три місяці. Я встиг повернутися на роботу, наїсти кілька кілограмів і відкараскатися від журналістів. З Ешлі я не говорив відтоді, як поїхав з лікарні. Дивно було після місяця такої залежності одне від одного раптом усе розірвати. Здавалося, це навіть якось неприродно. Однак я думав, що це на краще.

Я повернувся до свого звичайного життя й далі намагався вибратися з тієї емоційної ями, у яку втрапив після розлучення. Я вставав удосвіта, багато бігав пляжем, снідав з Рейчел та дітьми, їхав на роботу, потім інколи вечеряв у Рейчел. Перед сном подекуди бігав, а іноді просто сидів на пляжі, шукаючи в піску зуби акули. Не заглядав наперед — просто ставив одну ногу поперед другої.

Ешлі стояла в дальньому кінці галявини. Я отримав запрошення з запискою та подарунком. «Будь ласка, приходь. Ми хотіли б тебе побачити. Вас обох». Ще вона писала, що нога добре загоїлася, що вона почала бігати й навіть повернулась у тхеквондо — навчає діток. Щоправда, б’є ногою поки що лише на 75 відсотків від своєї сили. А подарунком був новий годинник — модель для альпіністів від «Suunto». У записці про нього теж ішлося: «Хлопці в магазині сказали, що такі носять усі альпіністи. Вони показують температуру, тиск, висоту, і тут навіть є компас. Думаю, ти вартий такої іграшки. Якщо не ти, то хто ж тоді взагалі?»

Я знов і знов переглядав записку. Оте «ми» на початку не давало мені спокою. Тепер я стояв тут і дивився на неї здалеку. Її більше не переслідував біль, а впевненість у собі повернулась. Ешлі була дуже вродлива. І вперше за тривалий час я не відчував провини за цю думку. Поруч із нею стояв Вінс. Він здавався щасливим. Поки ми з Ешлі були в лісі, у мене склався певний його образ, але, якщо чесно, реальний він набагато перевершував мою уяву. Так що вона зробила хороший вибір. І він теж. Гадаю, за інших обставин ми з Вінсом могли б стати друзями.

Я стояв у тіні дерев, тримаючись подалі від натовпу. Я трохи спізнився, і тепер нервово поглядав на свій новий годинник і крутив у руках подарунок. Я придбав два нові диктофони — для неї та для мене. Нова модель, з великою карткою пам’яті й потужним акумулятором. Коли я їх купував, мені це здалося слушною ідеєю, але зараз