Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

був голий і блідий. Кія весь час поїла його, щоб уникнути зневоднення. Оддалік височіли гори, даючи оманливу обіцянку прохолоди: їх, насправді непрохідних для наземного транспорту, подолати можна було лише в об’їзд, тому тікати від розпеченої, як піч, землі пустелі подорожні просто не мали куди.

Абдул міркував, що в давні часи араби не проводили в дорозі цілий день. Вони будили верблюдів до світанку, при світлі зірок нав’ючуючи їх кошами зі слоновою кісткою та золотом, зв’язували довгою мотузкою нещасних голих рабів і рушали, ледве сіріло. Коли ж наставала полуденна спека — відпочивали. Одначе їхні сучасні нащадки, котрі мають автомобілі, навантажені дорогим кокаїном і зневіреними мігрантами, були не такі кмітливі.

Що ближче під’їжджав автобус до кордону з Лівією, то частіше Абдул замислювався про те, чи дасть Хакім раду на митниці. Більшість мігрантів не мали навіть паспортів — не те що віз та інших паперів, необхідних для подорожі. Багато чадців усе життя обходилися без жодних документів на посвідчення особи. Як їм перетинати кордон? Певно, Хакім має відпрацьовану схему: імовірно, платить прикордонникам хабарі. Але це досить небезпечно. Приміром, офіцер, з яким він у змові, може несподівано підвищити ціну. Або ж на місці буде його керівник, який наглядатиме за всім. Чи його замінять на чесного, принципово непідкупного посадовця. Усіх варіантів не передбачиш.

Останнє село перед кордоном було найбіднішим поселенням, яке Абдул коли-небудь бачив. Основним будівельним матеріалом там слугувало гілля, сухе й вигоріле на сонці, наче кістки тварин, що загинули в пустелі від спраги. Паліччя сяк-так зв’язували докупи й ставили перпендикулярно. Замість дахів зверху натягували тканину й брезент. Було там, щоправда, і з пів десятка трохи міцніших хат — крихітних однокімнатних халабуд зі шлакоблока.

Хакім зупинив автобус, вимкнув двигун і оголосив:

— Чекаємо на провідника-тубу.

Абдул знав про плем’я тубу. Це був народ скотарів-кочівників, що населяв прикордоння Чаду, Лівії та Нігерії, невпинно ганяючи туди-сюди худобу в пошуках кращих пасовиськ. Уряди всіх трьох країн вважали їх примітивними дикунами, і тубу так само відповідали їм зневагою, не визнаючи жодної влади над собою, не дотримуючись законів і не поважаючи кордонів. Багато хто з них зрозумів, що перевезення нелегальних мігрантів та наркотиків — легша й вигідніша справа, ніж скотарство. Влада була не здатна контролювати кочовий народ, тим паче той жив у пустелі за сотні кілометрів від найближчої адміністративної будівлі.

Утім, провідника ніде не було.

— Він скоро прийде, — сказав Хакім.

Посеред села стояла криниця із чистою холодною водою, і всі пішли напитися.

Тим часом Хакім завів розмову з місцевим літнім чоловіком, на вигляд вельми кмітливим — либонь, сільським старостою. Абдул не чув, що вони обговорювали.

Мандрівників провели на подвір’я з дерев’яними халупами по периметру. Дух стояв такий, що Абдул здогадався — це кошара, у якій овець ховали від полуденного сонця. Настав вечір, і стало зрозуміло, що ночуватимуть тут.

Хакім попросив усіх вислухати його.

— Фуад повідомив мені важливу новину, — сказав він, і Абдул зметикував, що Фуад — це староста села. — Наш провідник подвоїв ціну й не прийде, поки не заплатимо решти. Це коштуватиме двадцять доларів з людини.

Почулися обурені заперечення. Пасажири скаржилися, що не можуть собі цього дозволити, а Хакім заявив, що за них не платитиме. Далі повторилася одна із запеклих сварок, що кілька разів ставалися дорогою, коли Хакім намагався стягнути додаткову платню. Проте зрештою потрусити капшуком довелося всім.

Абдул підвівся й вирушив у село.

Роззираючись довкола, він виснував, що ніхто з тутешніх не причетний до контрабанди наркотиків та мігрантів: занадто бідні. Під час попередніх зупинок йому вдавалося визначати місцевих бандитів, котрі мали гроші й зброю і справляли враження людей, що жили на межі й були готові щомиті втекти. Ретельно занотувавши всі імена, додавши описи та взаємозв’язки з іншими, Абдул надіслав Тамарі довгий звіт із Фаї. Однак у цьому вбогому селищі нікого такого не знайшов. А ось згадка про тубу пояснила йому все: в цьому регіоні контрабанда — їхнє ремесло.

Він сів на землю біля криниці, спершись спиною на акацію, що давала затінок. Звідтіля бачив майже все село, водночас залишаючись непомітним за густим кущем тамариску для тих, хто підходив набрати води. Йому хотілося спостерігати, а не спілкуватися. Абдул замислився, де може бути провідник, якщо він не в селі. На багато кілометрів навкруги жодного поселення. Невже таємниче плем’я тубу ховається в наметі за горою, чекаючи звістки, що мігранти знайшли додаткові гроші? А може, провідник і не просив ніякої доплати. Тоді це чергова хитрість Хакіма, а той тубу сидить собі зараз в одній із хат, вечеряє козлятиною з кус-кусом і відпочиває перед завтрашньою дорогою.

Абдул побачив Хакіма, який сердито виступив із кошари. Слідом за ним ішов Вахед, свекор Есми. Хакім різко спинився, і чоловіки засперечалися. Вахед про щось просив, контрабандист відмовлявся. Хоч і не чув слів, Абдул здогадався, що мова про доплату провідникові. Відмахнувшись од старого, Хакім пішов геть, але Вахед не відставав од нього, благально простягаючи руки. Хакім знову зупинився, крутнувся, злісно кинув кілька слів і посунув далі. Абдул невдоволено насупився: один поводився по-хамськи, другий принижувався, через що було ніяково спостерігати цю сцену.

Хакім вийшов на курну стежку до криниці, з кошари вибігла Есма й швидкими кроками наздогнала його.

Вони стали поговорити, як робили вже тисячі років. Абдулу їх не було видно, зате він чітко чув слова — вловлював швидку бесіду розмовною арабською.

Есма сказала:

— Батько дуже засмутився.

Хакім відповів:

— А мені яке діло?

— Ми не можемо заплатити більше. У нас є сума, яку ми віддамо вам у Лівії, але це все.

Удаючи байдужість, Хакім гаркнув:

— Ну то лишайтеся тут!

— Але це безглуздо, — відповіла вона.

«Авжеж, безглуздо, — подумав Абдул. — Цікаво, що замислив бандит?»

Есма вела далі:

— За декілька днів ми заплатимо вам дві з половиною тисячі доларів. Невже ви відмовитеся від них заради зайвих двадцяти?

— Не двадцяти, а шістдесяти, — виправив Хакім. — По двадцять за тебе, свекруху й старого.

«Он як крутить», — зауважив Абдул.

Есма промовила:

— У нас немає цих грошей, але ми зможемо дістати їх у Триполі. Попрошу чоловіка надіслати переказ із Ніцци, обіцяю.

— Не треба мені твоїх обіцянок. Тубу їх не приймають.

— Тоді вибору нема, — роздратовано сказала вона. — Ми залишимося тут і дочекаємося когось, хто відвезе нас назад до озера.