Пола Маклейн - Леді Африка

це звучало.

— У тебе досі забитий ніс? — запитала Джинджер.

Я сиділа мовчки, дивилася вперед, на шлях, який то підіймався, то опускався. Інколи вибої були такі глибокі, що в мене клацали зуби.

— Я не маю втручатися, — делікатно продовжила вона, — але Деніс чудова людина, чи не так?

Я глянула на неї скоса, намагаючись вгадати, що вона може знати та з якого джерела.

— Ми добрі друзі.

— Він так силкується залишитися з Танні.

Вона стиснула кермо блідо-жовтими лайковими рукавичками.

— Але я не впевнена, що він колись зможе поставити когось у центр свого життя.

Відверто кажучи, Джинджер мене здивувала. Я чула від неї лише балаканину про дрібниці: мереживо, пояски, заручини й пудинги. А мені подобалися саме такі, справжні, розмови.

— Багато людей цього не можуть, — сказала я. — Чому кохання повинно мати такий вигляд, щоб його постійно враховували?

— Напевне, я ніколи не зможу ставитися до всього з таким розумінням, як ти.

— Невже? Ваші стосунки з Беном також не були схожі на звичайне залицяння.

Я ковтнула, відчула біль; мені дуже захотілося льоду чи морозива, щоб пилюка в горлі хоч якось осіла.

— Вибач. Я не хотіла. Я справді бажаю вам обом усього найкращого.

— Усе гаразд. Я довго на нього чекала й не знала, чи буде він колись вільним. Це дурість чи мужність?

— Не знаю, — відповіла я. — Можливо, і те, й інше.

46

о тому, як Джинджер із Беном одружилися й вона стала господинею їхньої ферми «Мґунґа», її, здалося, дуже зацікавили нові гості та відвідувачі Африки.

Вона полюбляла організовувати вечірки, на яких завжди поставала в ідеально пошитих шовкових сукнях та з низкою перлів, що майже сягала колін.

Я мала кілька речей, з яких можна було б здмухнути пилюку, щоб надягти для пристойної компанії, але зазвичай носила штани та плоєну чоловічу сорочку. Саме так і пішла на звану вечерю, яку Джинджер давала в червні. Дорогою я думала про те, як дивно їхати в Нджоро гостею.

Їхні володіння були десь за кілометр від «Ґрін Гіллз», і, коли я їхала в своєму новому автомобілі знайомою дорогою, мене опанували спогади. Мало що змінилося звідтоді й водночас усе стало іншим.

Сер Чарльз та Менсфілд Маркгеми були братами. Вони приїхали до Кенії в пошуках будинку на зиму для своєї добре забезпеченої матері, яка більше не могла зносити крижаної вогкості Лондона. І знайшли пристойну віллу поряд із долиною Ронґаї, де Джинджер на них і натрапила. По належному святкуванні вони збиралися з Бліксом вирушити у сафарі на слона.

Двадцятидворічний Менсфілд був елегантним і добре виголеним. Шкіра в нього була гладенька, мов вершкове масло, вражали також його молочно-білі доглянуті руки.

Під час вечері я помітила, що він спостерігає за мною, тимчасом як його брат, здавалося, був цілком зосереджений на тарілці, повній м’яса газелі. Мені забракло сміливості сказати Чарльзові, що їжа тут не надто різноманітна й що йому, певно, доведеться саме це їсти ще багато місяців поспіль.

— Мої предки походять із Ноттінгемширу, — сказав мені Менсфілд, постукуючи своїми підстриженими нігтями по важкому дну склянки з водою. — Як Робін Гуд.

— З вигляду ви не надто войовничі.

— Хіба ні? А я так старався.

Він усміхнувся, показав гарні зуби.

— Джинджер казала, що ви тренуєте коней. Це так незвично.

— Це ввічливе нежіночно?

— Е-е... ні.

Він почервонів.

Пізніше я знову опинилася поряд із ним за бренді в тихій просторій вітальні, де він почав мені пояснювати те, що сказав раніше.

— Щиро кажучи, я сам не дуже мужній. Був хворобливою дитиною і проводив дуже багато часу з садівником за вивченням латинських назв рослин. Замість спорту працював у саду. На Різдво мати дарувала мені білі носовики, а Чарльз отримував рушниці.

— Носовики можуть стати в пригоді.

— Так.

Він усміхнувся самими очима.

— Але, певно, не в Кенії.

— Що ви обрали б натомість?

— Для себе? Не знаю. Можливо те, що ви всі маєте тут. Це чудова країна. Мені здається, що вона може виявити в кожному найкраще.

— Мені ніколи не хотілося бути десь в іншому місці. Я виросла тут поряд, по той бік цього пагорба. Мій батько мав найкращі стайні. Вони були для мене всім.

— І що сталося?

— Проблеми з грішми. Про таке не варто говорити, правда ж?

— Це розмова про справжнє. Принаймні я так вважаю.

Не знаю, що в Менсфілді змусило мене розслабитися, але незабаром я вже розповідала йому історію про те, як колись розлючений жеребець напав на Ві Мак-Грегора, коли я сиділа на ньому верхи. Вони обидва поводилися так, наче мене там не було. Здавалося, вони зійшлися на смерть, але потім раптом відступили один від одного.

— І ви не боялися?

— Звичайно ж, боялася... Але це також зачаровувало. Я відчувала себе свідком чогось таємничого й рідкісного. Тварини забули про мене.

— Ви набагато ближчі до Робін Гуда, ніж я, чи не так? — спитав він, коли уважно мене вислухав.

— Якщо я матиму білі носові хустки, це мене врятує?

— Сподіваюся, ні.

Наступного дня, коли брати Маркгеми поїхали до Блікса, я вирушила на кілька днів у Найробі в деяких справах. Збиралася залишитись у клубі, й першого вечора, повернувшись туди, зустріла в барі Менсфілда з пляшкою найкращого вина, яке він міг тут дістати.

— Ось і ви, — полегшено видихнув він. — Гадав, що вже пропустив вас.

— А я думала, що ви поїхали на пошуки слона.

— Так і було. Але ми ще не доїхали до «Кампі я Мото», як я сказав Бліксу, щоб він розвертав вантажівку, адже мені треба побачити одну дівчину.

Я зашарілася.

— Ви прочитали це в книзі?

— Вибачте. Я не хотів здатися надто самовпевненим. Просто не міг перестати думати про вас. Ви маєте якісь плани на вечерю?

— Я мала б збрехати й сказати, що так. Це б вас провчило.

— Можливо.

Він усміхнувся.

— Або я залишився б і запросив вас ще раз.

Хоч би яким самовпевненим був Менсфілд, він мені подобався. Ми сіли в темному кутку обідньої зали, й поки приносили та відносили страви, він стежив за тим, щоб мій келих був завжди повним,