А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

вечора хтось повідомив про порушення спокою. Мої батьки це заперечували. А коли дізналися, що то були ви, вони зрозуміли, що тут ваше слово проти їхнього. Нашого. Ніхто ж її більше не бачив.

— Але її бачив Девід. Він провів… — я пробігаю по датах у своїй голові, — чотири ночі з нею.

— Ми про це дізналися пізніше. Коли переглянули її телефон, щоб дізнатися, з ким вона могла розмовляти. І тато сказав, що все одно ніхто не слухатиме чоловіка, який живе у підвалі. Тому вийшло, що їхнє слово проти вашого. І тато сказав, що ви… — він затинається.

— Що я що?

Він ковтає слину.

— Що ви неврівноважена і забагато п’єте.

Я не відповідаю. Я чую зливу, що залповим вогнем розстрілює шибки.

— Тоді ми ще не знали про вашу сім’ю.

Заплющую очі й починаю рахувати. Один. Два.

На «три» Ітан знову говорить здавленим голосом.

— Я так довго беріг усі ці таємниці від усіх. Я більше так не можу.

Я розплющую очі. В сутінках вітальні, в тендітному світлі торшера він схожий на янгола.

— Нам потрібно розповісти усе поліції.

Він нахиляється вперед, обіймаючи коліна. Тоді випрямляється, заглядає мені в очі, відвертається.

— Ітане.

— Я знаю, — ледь чутно.

Позаду мене лунає зойк. Я обертаюся на місці. За нами сідає Панч, схиливши голову набік. Він знову нявчить.

— А от і він, — Ітан тягнеться руками за диван, але кіт задкує до кухні. — Здається, я йому більше не подобаюсь, — м’яко каже хлопець.

— Послухай. — Я прокашлююсь. — Це дуже, дуже серйозно. Я подзвоню детективу Литтлу та попрошу його прийти, щоб ти розповів йому те, що тільки-но розповів мені.

— Можна, я скажу їм? Спочатку?

Я хмурнію.

— Розкажеш кому? Твоїм…

— Моїй мамі. І татові.

— Ні, — кажу я, хитаючи головою. — Ми…

— Ну будь ласка. Будь ласка! — його голос проломлюється, як гребля.

— Ітане, ми…

— Будь ласка! Будь ласка! — він майже переходить на крик. Я уважніше розглядаю його: очі сльозяться, шкіра вкрита плямами. Він трохи навіжений від паніки. Дати йому викричатися?

Та він знову говорить мокрим потоком слів:

— Вона зробила це заради мене. — Його очі повні сліз. — Вона зробила це заради мене. Я не… Я не можу так із нею. Після того, що вона зробила заради мене.

Моє дихання прискорюється.

— Я…

— А хіба не буде для них краще, якщо вони самі зізнаються? — питає він.

Я думаю над цим. Краще для них, отже, краще для нього. Але…

— Вони почали втрачати самовладання над собою, відколи все те трапилось. Вони справді скаженіють. — На його верхній губі виблискують піт і соплі. Він витирається. — Тато казав мамі, що їм треба піти в поліцію. Вони послухають мене.

— Я не…

— Вони послухають, — твердо киває, глибоко дихає. — Якщо я скажу, що я вам розповів, і ви звернетеся до поліції, якщо вони цього не зроблять.

— Ти впевнений… що можеш довіряти своїй матері? Що Алістер не нападе на тебе? Що вони не прийдуть по мене?

— Ви можете просто почекати, поки я піду й поговорю з ними? Я не можу… Якщо я дозволю поліції прийти і забрати їх зараз, я не… — він переводить погляд на руки. — Я просто так не можу. Я не знаю, як… житиму потім із цим, — його голос знову погучнішав, — якщо спочатку не дам їм шансу… допомогти самим собі. — Він ледве говорить. — Вона моя мама.

Це він про Джейн.

Ніщо з мого досвіду не підготувало мене до такого. Я думаю про Веслі, про те, що порадив би він. Думай сама, Фокс.

Чи можу я дозволити йому повернутися в той будинок? До тих людей?

Та чи можу я приректи його на довічне почуття вини? Я знаю, як це; знаю той невпинний біль, його постійне дзижчання. Я не хочу, щоб він так почувався.

— Добре, — кажу я.

Він кліпає.

— Добре?

— Так. Розкажи їм.

Тепер він лупає на мене очима, ніби не вірить своїм вухам. Через якусь мить він повертається до нормального стану.

— Дякую.

— Прошу тебе, будь дуже обережним.

— Звичайно. — Ітан починає підводитись.

— Що ти їм скажеш?

Знову сідає, вологе зітхання виривається з його горла.

— Я думаю… скажу, що… ну, ви розумієте. Що у вас є докази. — Він киває. — Я скажу правду. Я розповів вам, що трапилось, і ви сказали, що нам треба піти в поліцію. — Його голос знову напинається. — До того, як це зробите ви. — Потирає очі. — Як думаєте, що з ними буде?

Я міркую над цим, уважно добираю відповідь.

— Це… думаю, поліція зрозуміє, що твої батьки були стурбовані, що вона… що Кеті фактично переслідувала вас. І це, радше, було порушенням того, на що вона погодилась, коли тебе всиновили. — Ітан повільно киває. — І, — додаю я, — вони візьмуть до уваги те, що це трапилося під час суперечки.

Він закушує губу.

— Це буде нелегко.

Опускає очі.

— Ні, — видихає він. Тоді дивиться на мене таким твердим поглядом, що я аж відсуваюся. — Дякую вам.

— Ну, я….

— Справді. — Він ковтає. — Дякую вам.

Я киваю.

— Телефон у тебе з собою, так?

Він поплескує по кишені пальта.

— Так.

— Подзвони мені, якщо… Просто дай мені знати, що все добре.

— Добре. — Ітан знову підводиться. І я слідом за ним.

— Ітане…

Він обертається.

— Я мушу знати: твій батько.

Він розглядає мене.

— Він… Він приходив до мене додому тієї ночі?

Супиться.

— Так. Минулої ночі. Я думав…

— Ні, я маю на увазі минулого тижня.

Ітан не відповідає.

— Тому що мені сказали, що я науявляла, що щось відбувалося у вашому будинку, а тепер я знаю, що це справді було. І мені сказали, що я зробила малюнок, якого не малювала. І я хочу… я мушу знати, хто зробив ту фотографію. Тому що… — я чую, як тремтить мій голос. — Я справді не хочу, щоб виявилося, що це була я.

Шепіт.

— Я не знаю, — каже Ітан. — Як би він проник усередину?

На це я не можу відповісти.

Ми разом підходимо до дверей. Він вже тягнеться до ручки, коли я обхоплюю його, міцно стискаю в обіймах.

— Бережи себе, — шепочу я.

Якусь мить ми так і стоїмо там, поки дощ обпльовує вікна, а зовні сичить вітер.

Він відступає від мене, сумно усміхаючись. А тоді виходить.

94

Я розсуваю жалюзі, дивлюся, як Ітан підіймається сходами, вставляє ключ у замок. Він відчиняє двері; коли вони зачиняються, хлопець зникає.

Чи правильно я зробила,