А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

що відпустила його? Може, варто було спочатку попередити Литтла? Чи покликати Алістера і Джейн до себе?

Запізно.

Я дивлюся через сквер на порожні вікна, безлюдні кімнати. Десь у глибинах того дому він розмовляє зі своїми батьками, цвяходером відкриває їхній надійно запечатаний світ. Я відчуваю себе так, як і кожного дня, коли Олівія була жива: «Бережи себе».

Якщо я чогось і навчилася за весь час роботи з дітьми, якби я могла викристалізувати усі ті роки до одного-єдиного одкровення, воно було б таким: вони неймовірно витривалі. Вони можуть витримати недбальство; можуть пережити жорстокість; можуть витерпіти, ба, навіть досягти успіху там, де дорослі зламаються, як парасольки. Моє серце тріпоче за Ітана. Йому знадобиться та витривалість. Він мусить витерпіти.

А яка історія… Яка похмура історія. Я здригаюся, коли повертаюсь до вітальні, вимикаю торшер. Бідна жінка. Бідна дитина.

І Джейн. Не Алістер, а Джейн.

Сльоза котиться мені по щоці. Я торкаюся її пальцем, а вона блищить на шкірі; з цікавістю розглядаю її на руці. Тоді витираю руку об халат.

Повіки опадають. Я йду до спальні, щоби похвилюватися там, почекати.

Я стою біля вікна, розглядаю будинок за сквером. Ніяких ознак життя.

Гризу ніготь великого пальця, доки він не починає кровити.

Крокую по кімнаті, намотую кола навкруг килима.

Зиркаю на телефон. Так тягнеться півгодини.

Потрібно якось відволіктися. Заспокоїти нерви. Щось знайоме. Щось заспокійливе.

«Тінь сумніву». Улюблений фільм Гіча серед його власних: наївна молода жінка дізнається, що її герой — не той, за кого себе видає. Торнтон Вайлдер — автор сценарію[269]. «Ми просто живемо, нічого не плануючи, й нічого не відбувається, — скаржиться вона. — Ми просто живемо в жахливій рутині. Ми їмо та спимо, оце й усе. Ми навіть не ведемо нормальних розмов». Доки не приїздить її дядько Чарлі.

Чесно кажучи, вона надто довго нічого не помічає, як на мій погляд.

Я дивлюся фільм на своєму ноутбуці, посмоктуючи поранений палець. За кілька хвилин всередину забрідає кіт, застрибує до мене в ліжко. Я беру його лапу, він сичить на мене.

Доки сюжет закручується тугіше, так само щось відбувається і в мені, з’являється якийсь неспокій, який я не можу окреслити. Я думаю про те, що там відбувається, у тому будинку через сквер.

Вібрує телефон, по подушці підповзаючи до мене. Я хапаю його.

Йдемо до поліції[270].

Час 23:33. Схоже, я задрімала.

Встаю з ліжка та відсуваю штори набік. Дощ лупить по вікнах, гатить, ніби артилерійським вогнем, перетворює шибки на вертикальні калюжі.

За сквером, крізь полуду зливи, я бачу, що в будинку темно.

«Ти так багато не знаєш, так багато».

Позаду мене триває фільм.

«Ти живеш мріями, — глузує дядько Чарлі. — Ти сновида, сліпа. Звідки ти знаєш, яким насправді є світ? Ти знаєш, якщо здерти фасади ваших будинків, то побачимо свиней? Довбешкою своєю попрацюй. Повчися».

Я спускаюся до ванної під струменем світла, що падає з вікна. Щось, що допоможе мені заснути — мелатонін[271], думаю я. Мені він сьогодні знадобиться.

Я закидаюся однією пігулкою. На екрані падає тіло, скрегоче поїзд і починаються титри.

— Вгадай, хто?

Цього разу я не можу від нього відкараскатись, адже я сплю, хоча й свідома цього. Усвідомлене сновидіння.

Все одно я спробую.

— Залиш мене у спокої, Еде.

— Ну ж бо. Поговори зі мною.

— Ні.

Я не бачу його, нічого не бачу. Ні, стоп… Його слід, лише тінь.

— Думаю, нам варто побалакати.

— Ні. Іди геть.

Темрява. Тиша.

— Щось не так.

— Ні. — Але він правий — щось справді не так. Воно звивається в моїх нутрощах.

— Дідько, той хлоп Алістер виявився ще тим виродком тижня, правда?

— Я не хочу про це говорити.

— Ледь не забув. Лівві хоче тебе дещо спитати.

— Я не хочу цього слухати.

— Одне запитаннячко. — Сяючі зуби; викривлена усмішка. — Просте запитання.

— Ні.

— Ну ж бо, Гарбузику. Запитуй матусю.

— Я сказала…

Та вона вже припала ротиком до мого вуха, видихає свої гарячі маленькі слова мені в голову, а її голос — той самий повногрудий шурхіт, через який вона завжди ділилася таємницями.

— Як там лапка Панча? — питає вона.

Я пробуджуюся з ясною головою, ніби щойно хтось хлюпнув на мене водою. Очі розчахуються. На стелі наді мною вигинається хребет світла.

Я скочуюся з ліжка й підходжу до штор, щільно затягую їх. Кімната занурюється в сірість навколо мене; крізь вікна, крізь дощ я бачу будинок Расселлів, що підпирає пекельне небо. Вгорі загоряється зубцюватий шрам блискавки. Глибокий гуркіт грому.

Повертаюся до ліжка. Панч тихо нявчить, коли я влягаюся.

Як там лапка Панча?

Ось що було тим клубком у моєму нутрі.

Коли Ітан приходив кілька днів тому і побачив, що кіт звісився за диван, Панч зіскочив на підлогу та заповз під низ. Я примружуюсь, прокручую ту сцену з різних кутів. Ні: Ітан не бачив — не міг побачити — його поранену лапу.

Чи міг? Я тягнуся до Панча, обхоплюю його хвіст; кіт шурхає ним об мене. Перевіряю час на телефоні: 01:10.

Цифрове світло виблискує в моїх очах. Я заплющую їх, тоді втуплююся в стелю.

— Звідки він дізнався про твою лапу? — питаю я кота в темряві.

— Адже я приходжу до вас уночі, — відповідає Ітан.

Понеділок, 15 листопада

95

Моє тіло сіпається від шоку. Голова рвучко повертається до дверей.

Спалах блискавки ніби запалює кімнату, обпікає її білизнòю. Він стоїть у дверях, спершись на косяк, його голова відблискує дощовою водою, ніби ореолом, шарф звисає на шиї.

Слова непевно сходять мені з язика.

— Я думала… ти пішов додому.

— Пішов. — Його голос низький, але чистий. — Побажав на добраніч. Почекав, доки вони заснуть. — Його губи викручуються в маленьку м’яку посмішку. — А тоді повернувся сюди. Я часто сюди заходив, — додає він.

— Що? — Я не розумію, що відбувається.

— Мушу вам сказати, — каже він. — Я бачився з багатьма психологами, і ви — перша, хто не діагностувала в мене розлад особистості. — Він зводить брови. — Ви, мабуть, не найкраща психологиня світу.

Мій рот задихав — то закривається, то відвисає, зі спротивом, ніби поламані двері.

— Але ви мене цікавите. Справді. Тому я й продовжував приходити до вас, навіть коли знав, що не варто було. Мене цікавлять старші жінки. — Він супиться. — Вибачте, вас це ображає?

Я не можу поворухнутись.

— Сподіваюся, що ні. — Зітхання. — У боса мого тата була