Лоуренс Леві - Планета Pixar

Здавалося, її втілення буде нам не під силу, особисто мені не під силу — я в цьому не сумнівався. Швидкий темп руху, невпинне прагнення до успіху, натиск преси, засилля інформації — усе це характеризує сучасне життя. В цих умовах уповільнитись надто складно, так само як і зрозуміти цінність давніх традицій. Більшість людей цікавляться якимись швидкими способами віднайти внутрішній спокій — книжка, майстер-клас, вихідні, проведені не вдома. А ось долання звичок — причини неспокою — потребує значно потужніших зусиль. Ми вибрали собі зав-дання не з простих.

— Та нам п’ять століть знадобиться, щоб добитися результату! — протестував я. — Ми замахнулися на повне пере- осмислення традиції, якій уже два тисячоліття!

— Ні, — відповів Рінпоче. — Знадобиться лише сто років.

— Сто років! — вигукнув я. — Хіба ж це не виходить за рамки відведеного нам часу?

— Завдання велике, — спокійно промовив Рінпоче. — Та що ще лишається нам робити?

Ми з Гілларі, Пем і Крістіною перезирнулися. Невже він серйозно? Невже хтось при здоровому глузді візьметься за втілення проекту тривалістю в сто років? Чотири роки зусиль — і тоді або успіх, або банкрутство. Саме таке спостереження виніс я із досвіду в Кремнієвій долині.

— Як же ми впораємося? — запитав я в Рінпоче. — Ніхто з нас не має належної кваліфікації, лише ви.

— Сприймайте мене як золотошукача, який натрапив на багату жилу в горах Тибету, — сказав він. — А ви всі перебуваєте в Новому Світі. Ми повинні побудувати міст, який з’єднає нас. Разом упораємось.

— Але з чого нам узагалі почати? — запитав я. Мені й досі ледве вірилося, що ми за це беремося.

— Все просто, — запевнив майстер. — Кожен із нас поставить одну ногу поперед іншої, а потім перенесе ту, що позаду, вперед.

Я поглянув на Пем, на Крістіну, на Гілларі. Усе було написано на їхніх обличчях: вони були готові починати.

І я зрозумів. У мені промайнула та ж іскра, яку я відчув, коли вперше зустрівся колись зі Стівом, Едом і Джоном. Я знову відчував себе частиною гурту, достатньо божевільного для того, щоб узятися за майже неможливе завдання. Правда, цього разу мені, можливо, не доведеться мати справи з IPO.

Так розпочався новий розділ у моєму житті. Ми назвали нашу організацію «Ялівець» (Juniper) — на честь витривалого деревця, яке росло повсюди, навіть у Гімалаях на висоті тринадцять тисяч футів, де багато років тому мешкало чимало майстрів медитації. Наш гурт із п’яти людей, очолюваний Рінпоче, провів наступні кілька років, працюючи над ідеєю. Ми розбирали праці майстрів, обережно вилущували ключові практики з культурних нашарувань, визначали суть і надавали їй форми, яку були здатні сприйняти сучасні послідовники. Ми відкрили «Ялівець» відвідувачам у 2009 році, а 2015 року в Сан-Франциско запрацював наш перший публічний центр медитації.

Початок був покладений дуже хороший, але повне втілення задуму вимагає часу. Ми сприймаємо свої зусилля як інвестиції в ідею про те, що людство має величезний невикористаний потенціал. І започатковані зміни відбуватимуться ще не одне покоління. В будь-якому разі робота триває і вимагатиме зусиль багатьох інших людей, аби зрештою принести бажане.

Утім, «Ялівець» не означав кінець моєї пригоди з Pixar. Згодом мені довелося зрозуміти, що мої нові починання були більше, ніж я думав, пов’язані з попередніми. Хоча розуміння прийшло за дуже незвичних обставин.

27. Серединний шлях

Я почув звук страшенного вибуху — здалося, неначе в моє авто влучив метеорит.

Одна коротка мить — і я більше не їхав перехрестям. Усе було як в уповільненій зйомці. Моя свідомість намагалася вхопити суть: що ж відбувається. Здавалося, знадобилися хвилини, хоча насправді минули лічені секунди, щоб усвідомити, що я потрапив у велику автомобільну аварію. Конт-роль над машиною я втратив.

Ця аварія сталася одного вечора у вівторок у квітні 2014 року. Ми з Гілларі поверталися з медитації та дискусії, що відбувалися вдома у Рінпоче — тепер він мешкав у Редвуд-Сіті, десь за п’ятнадцять хвилин від нашого будинку. Це було дивом, що того вечора ми з дружиною їхали в різних автомобілях, тож Гілларі зі мною в машині не було. Вона рухалася трохи попереду, а я саме перетинав велике перехрестя поблизу нашого дому, коли трапилась аварія.

«Якщо я зможу вибратись, усе буде добре», — подумав я, коли нарешті моє авто спинилося. Я відчинив дверцята й пошкандибав до найближчого рогу вулиці, де сів просто на землю й озирнувся на свою повністю розтрощену машину — вона лишилась стояти на перехресті. Задні двері й колесо з боку водія були вщент розбиті, величезний шмат підвіски лежав на дорозі. На два дюйми далі — й удар поцілив би прямо у дверцята водія.

Я перевірив себе, щоб переконатися, що травм немає. Боліла спина зверху й шия, мене били дрижаки, та, здавалося, загалом усе було ціле. Я подумав, що один момент спокою серед цього хаосу певним чином може мені допомогти, тож заплющив очі й глибоко, повільно вдихнув.

Наступна думка була про Гілларі. Я мусив розповісти їй, що сталося. У ту мить я не розумів, що аварія була надто гучною. Дружина інстинктивно спинила машину, щоб подивитися, чи не знадобиться допомога, навіть не здогадуючись, що в епіцентрі аварії опинився я. Тож вона повернулася й саме підходила до перехрестя, коли раптом побачила мою машину, що стояла посередині. Після одного жахливого моменту, подумавши про найгірше, Гілларі помітила, що я сиджу на узбіччі, а довкола вже скупчилися люди — перевіряли, чи я не постраждав.

На щастя, усе обійшлося. В моє авто врізався п’яний водій на пікапі «Додж Рам». Водійські права порушника вилучили раніше через попередні випадки водіння в нетверезому стані. Він втік із місця пригоди, проте згодом його арештували. Наступні кілька днів я пролежав — шия і спина так заклякли, що я ледве міг рухатися.

Після кількох тижнів і багатьох годин фізичних вправ для реабілітації ми з Гілларі подалися на кілька днів у відпуску, щоб відпочити й відновитися. Одного дощового дня ми сиділи на пляжі під парасолею. Гілларі читала. А я просто сидів там, зачарований хвилями, вітром і дощем — міркував про те, що сталося. І зненацька мене вразило прозріння.

— Я раптом дещо зрозумів, — сказав я дружині.

— Про що саме? — поцікавилася вона.

— Про Pixar. Раніше я ніколи цього не помічав. Але насправді Pixar — це чудова метафора ідеї серединного шляху.

— Як ти вловив цей зв’язок? — запитала