Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

У майстерні, яка раніше була бараком, сяяли вогні. Напевно, для деяких робіт будівельникам не вистачало освітлення. Але Жазель не помітила тут жодного працюючого драйтла. Хтось щось неквапливо ніс. Хтось сортував якісь залізяки. Там сиділа група драйтлів. І ще там. В одній із таких груп і притулився алхіміст. Максуд і Жазель зупинилися біля входу і мовчки дивилися на нього, поки він їх не побачив. Абсолютний підвівся, і попрямував до них.

- Ти прийшов до тями. Добре. - Поєднувач кивнув, простягаючи руку Максуду.

Воїн потиснув її, тимчасово передавши ціпок дівчині.

- Ти дивився вже на те, що я привезла? - запитала Жазель. - Я хоч узяла те, що треба?

Алхіміст нерозуміючим поглядом дивився на неї. Потім округлив очі.

- Точно. З поліоту. Я зовсім забув.

- Отже, дуже потрібна річ. - пролунав голос Амайанти. - Дуже. Якось взяв і забув.

- Зараз, зараз.

Алхіміст швидким кроком попрямував до скупчення ... всього на світі. Коли Жазель дивилася на ту купу серед кімнати, то у неї складалося враження, що начебто найдивовижніші речі зібрали з усього світу, потім розбили на дрібні шматочки, принесли до фортеці і склали в одну купу. Приблизно так виглядало те, до чого підійшов Поєднувач. За хвилину він уже прямував до Жазель та Максуда. З довгим пакунком у руках.

- І що це? - запитала Амайанта. - Не те, щоб мені було цікаво… просто з вами, людининами…

Вона зітхнула та не домовила. Жазель оцінила це, кивнувши богині, яка зробила вигляд, що не побачила цього.

Алхіміст розрізав пару мотузок. І розправив полотно. Амайанта підняла брови. Малюнок. Красива картина. На ній виразно зображений абсолютний алхіміст зі своїм кривим чорним мечем. І ще Химерниця. З синіми очима. Схоже, вони билися одне проти одного. Обидва зі зброєю. Але їхнє положення тіл відносно одне одного здавалося трохи дивним. Начебто вони грали ролі на сцені. Одночасно повернуті і одне до одного, і до глядачів, що дивляться зсередини картини. І це було ще дивнішим. Чому вони не повернуті до тих, хто дивитиметься на картину зовні?

- Ану, піднеси ближче! - сказала Амайанта.

Максуд повторив її прохання алхімісту.

- Я її знаю. Цю Химерницю. Вона зображена дивно… але це точно вона. - сказав воїн, розглядаючи зблизька зображення дівчини з синіми очима.

- Ні, ви не туди дивитися. Оте місце, вище. Так, де хмари. - змовницьким тоном командувала богиня.

Поєднувач на прохання маршала підніс полотно зовсім близько до Максуда і Амайанта вилізла зі свого укриття, схопившись однією рукою за пов'язку. Іншу запустила прямо в полотно. Потім хмикнула і знову зайняла своє місце. Тиша. Алхіміст запитливо дивився на Максуда. Маршал, своєю чергою, дивився на богиню, що розглядала свої нігті.

- І що там? - першою не витримала Жазель.

- А? - Айя вдала, що не розуміє, про що мова. - Там ще один шар фарби. Хтось не хотів, щоб усі побачили те, що там було зображено… спочатку. - відповіла Амайанта.

- Або художник просто перемальовував кілька разів це місце, доки не вийшло так, як він хотів. - поділилася своїми думками Жазель.

Амайанта відкрила рота, але закрила його, не сказавши й слова. Щоб Жазель знову оцінила її стриманість. Зрозуміло. Жазель — йолоп. І цього разу вона б не сперечалася з богинею.

- Що не так? - спитав алхіміст. - Тут кілька шарів?

Клерк кивнула головою. Миттю біля неї виріс будівельник.

- Шари? На картині? Хочеш побачити те, що там було заховано спочатку? Секрет? У картини є таємниця?

Жазель сіпнулася від несподіванки. Максуд посміхнувся.

- Гей, хлопці, є робота! - радісно проголосив майстер, навіть не дочекавшись відповіді. - Секрет картини! Алхіміст хоче знати, що на ній було зображено на самому початку.

Враз уся майстерня стала дибки. Жазель викотила очі й розплющила рота. Будівельники зненацька закрутилися, як урагани. Як сотні ураганів. Вони тільки миготіли перед очима. За п'ять кроків від неї з нізвідки почав рости дерев'яний каркас. Будівельники миготіли то з одного боку, то з іншого. Прямокутний каркас. Дивно, але їй здалося, що його розміри… Точно! Майстри блискавично розвісили на ньому картину і він виявився точнісінько тих розмірів, що і були потрібні для картини такої величини.

- Тепер ми візьмемо проби. - знову цей голос збоку. - Найімовірніше, оригінальна частина картини та домальовка рознесені у часі. Це означає, що, напевно, і фарби використовувалися різні. А якщо так, то ми легко зможемо відрізнити одну від іншої. Тоді, на підставі складу другої та першої фарби ми отримаємо речовину, яка вплине на другу фарбу та не вплине на першу. Я зрозуміло висловився?

Жазель подивилася на Максуда та алхіміста. Ті кивнули. Довелося їй кивати також.

- Готово! - крикнули будівельники.

Дівчина глянула на каркас. Він був обліплений майстрами з усіх боків. У кожного з цих маленьких драйтлів пензлик в руках і маленька ємність із якоюсь рідиною.

- Тепер трохи почекати.

Усі майстри враз відхлинули від картини і вишикувалися рівною лінією, порівнявшись з маршалом. Алхіміст схрестив руки на грудях, очікуючи на результат. Жазель і не знала чого чекати, але теж дивилася на картину. Декілька секунд нічого не відбувалося. А потім картина почала змінюватися. Фарби з самого верху попливли. Вони стікали нижче і нижче, ніби на картину потрапив дощ, стаючи все більш розмитими та світлішими. У підсумку всі фарби, що спливли, зійшли нанівець.

А картина набула нового сенсу. На неї дивились усі. Майстри, Максуд, алхіміст і Жазель. Амайанта не виявляла особливого інтересу, начебто заздалегідь знала, що там побачить. Ніхто не промовив і слова. Безмовність тривала досить довго.

- Ніколи її такої не бачив. - Максуд засмучено похитав головою.

- Ще одна цегла в моїй теорії про останнього бога. - посміхнулася Амайанта.

Максуд передав палицю Жазель, а сам поправив плащ і сорочку, щоб вони не торкалися шиї. Йому стало погано.