Ентоні Дорр - Все те незриме світло

близькість велетенського коліна його друга в темряві заспокоює Вернера. Поряд із ним — гвинтівка. Десь далі — тіло Бернда.

— Ти коли-небудь чув, що про тебе розказували? — питає Вернер.

— Хто?

— Хлопці в Шульпфорті.

— Дещо чув.

— Тобі це подобалося — бути Велетнем? Знати, що всі тебе бояться?

— Не так і приємно, коли весь час питають, якого ти зросту.

Десь над землею вибухає набій. Десь там, нагорі, горить місто, вирує море, рачки ворушать тонкими вусиками.

— То якого ти зросту? — Фолькгаймер пирхає один раз, його сміх різкий, схожий на гавкіт. — Думаєш, Бернд слушно казав про гранати?

— Ні, — відповідає Фолькгаймер, у його голосі з’являється тривога. — Вони нас уб’ють.

— Навіть якщо зробити барикаду?

— Нас розчавить.

Вернер намагається роздивитися голови в темряві з протилежного боку підвалу. Якщо не гранати, тоді що? Невже справді Фолькгаймер вірить у те, що хтось прийде і врятує їх? Що вони заслуговують порятунку?

— То що, ми просто чекатимемо?

Фолькгаймер мовчить.

— Скільки ще?

Коли зовсім сяде акумулятор, американська одинадцятивольтна батарейка в приймачі-передавачі має протриматися один день. Або можна її вставити у Фолькгаймерів ліхтар. Батарейка дасть їм ще один день статики. Або ще один день світла. Але щоб вистрілити з гвинтівки, світла їм не треба.

Біла гарячка

У фон Румпеля перед очима багряна бахрома. Напевне, щось не так із дозою морфію, мабуть, він ужив його забагато. Або ж хвороба прогресує й вплинула на зір.

Крізь вікно залітає попіл, мов сніг. Уже світанок? Чи це світіння пожежі? Простирадла просочені потом, уніформа така мокра, наче він плавав, доки спав. На язиці — присмак крові.

Фон Румпель підповзає до краю ліжка й дивиться на модель. Він обшукав кожен її сантиметр. Розтрощив один край на друзки товстим кінцем пляшки з-під вина. Будівлі на ній переважно порожні — шато, собор, ринок, але нащо розбивати їх усі, якщо бракує лише одного, саме того будинку, який йому потрібен?

Там, у цьому покинутому місті, здається, усе горить і розвалюються, але тут, перед ним, у мініатюрному світі все навпаки — місто ціле, але будинку, у якому він тепер, нема.

Могла дівчина забрати його із собою, коли тікала? Могла. У діда його не було, коли того відправили до форту Насьональ. Старого добре обшукали; у нього із собою не було нічого, крім документів, — Райнгольд у цьому впевнився.

Десь стіна розсипається на шматки — на землю падає тонна цегляної кладки.

Те, що цей будинок стоїть, тоді як стільки інших знищено, — це вже доказ. Камінь точно всередині. Фон Румпелеві лише треба його знайти, доки ще є час. Притиснути його до серця й чекати, коли богиня простягне свою вогненну руку й зцілить від недуги. Пропалить Райнгольдові шлях із цієї цитаделі, з цієї облоги, з цієї хвороби. Він урятується. Треба лише примусити себе підвестись із ліжка й продовжувати пошук. Шукати старанніше. Стільки часу, скільки треба. Розпотрошити цей будинок. Почати з кухні. Ще один раз.

Вода

Марі-Лор чує, як стогнуть пружини її ліжка. Чує, як німець шкандибає геть із її кімнати й спускається сходами. Це він іде? Здається?

Починається дощ. Тисячі крихітних крапель стукаються об дах. Марі-Лор стає на пальчики й притискає вухо до стелі. Слухає, як стікають краплі. Як там у цій молитві? У тій, що її мадам Манек читала собі під ніс, коли Етьєн її особливо засмучував?

Святий наш Боже, милосердя твоє — це очисний вогонь.

Вона має дисциплінувати свій розум. Увімкнути здогадливість і логіку. Як вчинив би її батько, як вчинив би великий морський біолог професор П’єр Аронакс Жуля Верна. Німець не знає про горище. Вона має камінь у кишені; вона має одну бляшанку з їжею. У цьому її перевага.

Дощ їй теж на руку — він хоч трохи загасить пожежі. Чи може вона якось зібрати дощової води й напитися? Пробити дірку в шифері? Як ще скористатися дощем? Наприклад, щоб замаскувати її кроки?

Вона точно знає, де стоять два поцинковані відра, — просто за дверима її кімнати. Вона може до них дістатися, може навіть занести одне сюди.

Ні, принести відро не вийде. Надто важко, надто шумно, у ньому ж хлюпатиметься вода. Але вона могла б до одного з них підійти й опустити в нього обличчя. Наповнити порожню бляшанку з-під квасолі.

Сама лише думка про те, що її губи припадуть до води, що кінчик її носа торкнеться водяної поверхні, викликає таку фізичну жагу, якої їй ще не доводилося відчувати; вона подумки пірнає в озеро, вода заливає їй вуха, рот, горло. Один ковток — і вона зможе думати ясніше. Вона чекає, доки батьків голос у її голові висловить незгоду, але дарма.

Від гардероба до дверей кімнати Анрі, а звідти — до дверей її спальні приблизно двадцять один крок. Вона піднімає з підлоги ніж і порожню бляшанку й кладе їх до кишень. Тихесенько спускається сімома щаблями й довго сидить, притулившись спиною до задньої стінки гардероба. Прислухається й прислухається. Маленький дерев’яний будиночок штрикає їй під ребра, коли вона нахиляється. Чи якась подоба Марі-Лор теж чекає на його крихітному горищі, прислухаючись? Чи та крихітна її копія відчуває таку саму спрагу?

Єдиний звук, який вона чує, — це барабанний стукіт дощу, що перетворює Сен-Мало на багнюку.

Але це може бути й хитрість. Може, він почув, як вона відкривала бляшанку квасолі, шумно спустився вниз, а тоді тихо піднявся назад і тепер стоїть біля гардероба, наставивши пістолета.

Святий наш Боже, милосердя твоє — це очисний вогонь.

Вона прикладає долоні до стінки й відсуває вбік панель. Сорочки зачіпають її обличчя. Вона торкається внутрішньої поверхні дверей і штовхає одну панель.

Пострілу не чути. Нічого не відбувається. Тепер за вибитим вікном дощ поливає охоплені вогнем будинки з таким звуком, наче хвилі перекочують гальку. Марі-Лор стає на підлогу колишньої спальні її діда й уявляє його — допитливого хлопця з блискучим волоссям, від якого пахне морем. Він любить ігри, тямовитий, сповнений енергії; він бере її за одну руку, а Етьєн — за іншу; будинок стає таким, яким він був п’ятдесят років тому: гарно вбрані батьки хлопчиків сміються внизу, кухарка лущить устриць на кухні; мадам Манек, молода служниця, яка щойно приїхала з передмістя, співає, стоячи на драбині й витираючи пил із люстри…

Papa, ти мав ключі від усього на світі.

Хлопці ведуть її у коридор. Вона проходить повз ванну.

У її спальні досі відчутний запах німця, схожий на запах ванілі. Коли принюхатися, то відчувається сморід гнилизни. Окрім дощу й власного пульсу, що гупає у скронях, їй більше нічого не чути. Вона опускається на