Андрій Юрійович Курков - Сірі бджоли

звикають, що вулик у одному місці стоїть... і візьміть когось ще. Удвох треба, а я зараз ніякий...

— Я Сервера попрошу, сина сусідів, — Айсилу подивилася на гостя з жалістю, і від того погляду прокинулася на мить у пасічника жалість до самого себе.

Дорогою назад зайшов Сергійович до магазину. Купив вареної ковбаси, булку, гречки. Ніс пакет у правій руці і так хотілося перекласти до лівої, щоб права відпочила, але ліва, хоч і відчував він у ній навіть кінчики пальців, а слухатися його повністю не хотіла.

Щоб відволіктися, став він дні, що лишилися до закінчення дозволеного перебування у Криму, підраховувати. Збивався, починав знову. Коли зупинився на пагорбі, на язиці цифра шість крутилася. Озирнувся назад, на Албат. Залите сонцем селище виглядало звідси привітно і мирно.

— Ну от, дістався, — видихнув Сергійович і посміхнувся, думаючи про те, що увечері складуть йому Айсилу з сусідським сином вулики у лежанку, і вже цієї ночі сон у нього буде здоровим і, як Бог дасть, цілющим.

65

Відсутність одного вулика спочатку створювала Сергійовичу незручності. Все-таки шість зіставлених у лежанку вуликів мало чим відрізнялися розміром від ліжка, а коли із одного кінця тільки один вулик стоїть, тут уже треба пристосовуватися і вирішити, що краще на цей вузький край лежанки покласти: голову чи ноги. Пробував Сергійович і так, і так влягтися, і з рештою, вирішив, що буде у нього п’ятий вулик узголів’ям.

Замість соломи постелив поверх лежанки спальний мішок. Влігся на спину. Занурив погляд у темне небо, всіяне зорями. Бджоли поводилися надто спокійно. Принаймні, звичного тремтіння під собою Сергійович не відчував. Зате відчував спокій і єднання з принишклим для відпочинку світом.

Пригадав, як старанно Айсилу з хлопцем-татарином, який виявився другом Бекира, вулики у лежанку зіставляли. Камінчики і гілки під крайні два вулики підкладали, щоб вона рівною була, без нахилу. Земля тут бугриста, то вгору піднятися, то донизу скотитися норовить. Сервер, син сусідів Айсилу, тямущий виявився. Попросився прилягти на хвилинку, тоді спритно зіскочив.

— Цікаво! — сказав. — Ніколи не пробував на бджолах лежати!

— А в тебе пасіка є? — спитав Сергійович.

— У дядька є, велика! Тридцять вуликів. Біля Кучюк-Сейрена. Тут недалеко!

— На цьому заробляти можна, — поділився Сергійович. — До мене до війни наш губернатор на вуликах спати приїздив! Доларами платив! А у вас ще й туристів море!

— До окупації море було, — кивнув Сервер. — А тепер так, «озеро»! Але я спробую! Якщо дядько погодиться.

«Гарний хлопець, беручкий», — подумав про Сервера Сергійович і закрив очі.

І як тільки перестав він над собою темне небесне море із зірками і місяцем бачити, відчув і спиною, і ногами вібрацію вуликів. І дзижчання приглушене знизу почув, ніби через закриті очі слух його загострився.

Тепле повітря кримської ночі несло у собі аромати ялівця і трав. Він спав. Він дихав на повні груди, що піднімалися до зоряного неба, як він вдихав, і опускалися, як видихав. Він, зігрітий кримським теплом, під тремтіння своєї цілющої лежанки бачив сон. Сон, у якому він на шести своїх вуликах у саду вдома у Малій Староградівці спить. Спить, а поряд чекають його пробудження губернатор і п’ять його охоронців.

І охоронці пориваються розбудити Сергійовича, а то і просто зіштовхнути його з вуликів, щоб губернатору місце звільнити, адже не намарне він сюди майже годину машиною їхав! Але губернатор, великий, високий, сидить на стільці під грушею і жестом руки охоронців заспокоює-втихомирює, щоб не чіпали вони хазяїна вуликів і саду. А коли прокинувся Сергійович у сні, то знітився, гостя і його охорону побачивши, і зліз швидко з лежанки, місцем гостю поступаючись. І помінялися вони місцями.

Губернатор на лежанку ліг, а Сергійович на стілець всівся. І мирно у нього на душі було так, ніби рай на землю спустився. І що важливо, не боліла у нього зовсім ліва рука, слухалася його, як собака, а не як кішка. Піднімалася, торкалася поголеного підборіддя за першим сигналом думки, носа торкалася, вуха.

Посміхнувся у сні Сергійович, але ніхто цієї посмішки не помітив. Не було нікого навкруги. Навіть птахи мовчали і спали. І цвіркуни спали. І навіть сови. Тільки до бджіл у вулики сон не приходив. Дзижчали вони, хоч і не так голосно, як вдень, але на тлі нічної кримської тиші достатньо чутно і тілом відчутно.

А сон продовжувався і губернатор, належавшись на вуликах, зліз обережно, взувся у свої фіолетово-лілові туфлі із дивної, птичої м’якості шкіри, всівся на стілець, звільнений для нього хазяїном саду. Чекав чаю. А Сергійович до будинку поспішив. До кухні, щоб цей чай заварити та гостю принести.

Після чаювання поїхали губернатор і охоронці на двох великих чорних машинах. Пасічник отримані долари, погладивши їх подушечками пальців і відчувши приємну і правильну шершавість, у будинок відніс, у потаємне місце серванта сховав. А потім знову на лежанку з вуликів забрався і заснув. І той сон, під час якого настав вечір, відрізнявся від звичайних. Тому, що уві сні він тільки звук чув, а кіно сну йому не показали.

Почув він, як сусіди за столом, поставленим у дворі, пісні після вечері співають. А потім про війну сперечаються. Про стару війну. Про Гітлера. Сперечаються: втік він до Аргентини чи ні? Бо у газеті «Цілком таємно» фотографії з’явилися, на яких ніби дуже постарілий Гітлер із молодою блондинкою на пляжі Аргентини лежить. А потім затихла суперечка, і лише брязкіт посуду, що зі столу прибирався, чути було. І раптом віддалені вибухи почулися.

А потім все ближче і ближче вони звучали, все голосніші і голосніші ставали, змушуючи сплячого на вуликах Сергійовича здригатися. І бджоли, які також ці вибухи чули, голосніше у вуликах загуділи, занервували. Відчув Сергійович, як вулики нагріваються, як жар йому у спину б’є. На бік перевернувся, але не сподобалося йому так спати і на живіт він ліг. Став животом і грудьми бджіл слухати. А вибухи все голосніші і голосніші, все ближче і ближче. Вже наче і не уві сні вони звучать, а над сном, над садом, над світом.

І тоді знову Сергійович на спину повернувся. І губу прикусив нижню, шкодуючи, що вибухи сон проганяють. Намагався за сон вчепитися, утримати його, але де там! Відкрив очі — і заблищало у небі над ним, заграло північне сяйво, якого він ніколи не бачив, заіскрилося усіма можливими барвами,