Андрій Юрійович Курков - Сірі бджоли

«Не можна тебе з собою брати! — подумав Сергійович. — Ти і так мене ледь під монастир не підвела! Це ж я тебе через стільки блокпостів возив, через митниці російські й українські! А якби знайшли? Сидіти б мені до смерті у в’язниці, коли б знайшли!» — Зітхнув тяжко.

І взяти не можна, і залишити — також не можна! Знайде хто-небудь. А якщо діти? Такий гріх на душу взяти? Похитав головою сумно.

Може, закопати? Ні, трактор наїде! Підірветься!

Звідкілясь здалеку якраз ревіння трактора долинуло. І підняв Сергійович голову, задивився у горизонт поля. Здалося йому, що бачить він рухому цятку чи то трактора, чи то комбайна. Знову на вулики озирнувся. Тільки цього разу зупинився його погляд на третьому, на бджолах, які йому сірими видалися. На вулик, котрий йому у моторошному сні снився, на вулик, з котрого величезні військові бджоли виповзали, перегинаючись-перевалюючись. Вибиралися, як з люка танка чи з підземного ходу і, крадучись, на завдання військове йшли.

Тут Сергійович і свій останній сон пригадав, пригадав фігури дивні, що з темного лісу виступали.

«Це ж також вони снилися! — зметикував пасічник. — Ні, не даремні ці сни!!! Бог через сни що робити підказує!»

Заліз Сергійович на причепа, послабив ремінь кріплення, який «третій» вулик і вулик з іншого боку причепа до днища притискав. Смикнув вулик із сірими бджолами на себе. Зрушив його з місця. І здивувався, як легко це йому вдалося. Ніби до рук сила повернулася.

— Треба ж! — усміхнувся Сергійович. Крок назад зробив, як спортсмен перед підняттям штанги. Знов до вулика підійшов, тільки тепер більш рішуче. Обійняв його і зняв з причепа.

З передишками відніс метрів на сто від машини. Підняв кришку, зазирнув усередину. Кілька бджіл поверх рамок сиділи. І знову вони йому сірими видалися!

«Може, їх навмисно заразили? Щоб я заразу в Україну привіз?» — подумав пасічник. Чув же колись про біологічну зброю. Та і сам раніше з колорадськими жуками, з Америки підкинутими, щоб Союз розвалити, боровся.

Оглянув він внутрішні стінки вулика, торкнув пальцями гладенькі дощечки.

«А може, вони якусь техніку до вулика вмонтували? Щоб і за мною, і за нашою війною стежити?»

Переляк зблиснув у очах Сергійовича і серце забилося швидше. Згадав він передачу російського телебачення. Про найдрібніші технології, котрі роздивитися неозброєним оком не можна. Вони ще їх якимось смішним словом називали — «нана», «нана-технології», чи що?

Залишивши кришку вулика відчиненою, позадкував він назад до машини. Підняв із землі гранату — вона все ще тепла була, ніби жива! Потримав у долоні, до ваги її звикаючи. Потім знову метрів на двадцять до вулика наблизився. Висмикнув чеку, як у кіно робили, і кинув. І одразу на землю впав. Тому і не побачив, далеко чи близько від бджіл сірих граната розірвалася.

Сила вибуху змусила його обличчя в суху чорну землю втиснути. Над головою і свист пронісся, і дзижчання. Щось мокре на потилицю впало. Сергійович завмер. І дихав він ніби через земляний фільтр, не відриваючи рота від землі і відчуваючи, як її крихти вуста дряпають. Дихати було все важче і важче, не давала земля через себе дихати. А коли гуркіт у вухах пропав, прийшла на його місце тиша. Тиша аж дзвеніла. І в голові дзвеніло, ніби його чимось важким по ній огріли. Дзвоном чи сковорідкою. Піднявся він на ноги. Земля під ним захиталася. Там, де «третій» вулик стояв, нічого не було. Тільки воронка. Під ногами — щіпки, уламок рамки. Повз бджола пролетіла.

«Вижили вони, — подумав Сергійович. — Не всі, але вижили...»

Крокуючи, поніс обережно свій дзвін у голові до причепа.

Знову дзижчання бджоли почув, озирнувся і побачив, як звідти, з боку вибуху, видно, до причепа бджола підлетіла і сіла на льоток відремонтованого ним у дорозі вулика.

Сергійович придивися до неї. Сіра? Наче б то ні, а може і так. А вона у шпарину входу тицьнулася. А вхідний отвір зачинено. Зачинив він його на час переїзду.

Заліз Сергійович на причеп, з другого ряду вуликів ремінь крепіжний зняв, кришку підняв, поліз рукою всередину, відкрив вхід.

— Ну, залазь! — сказав бджолі.

І вона ніби почула його, бадьоро до вулика полізла.

Не встиг Сергійович і оком змигнути, як бджола вивалилася назад на льоток, а слідом за нею бджоли з вулика вилізли, три чи чотири. І стали її відштовхувати від входу, з льотка зіштовхнули.

— Ось як! — видихнув Сергійович. Підняв її з землі, на долоню посадив, закрив долонею, ніби маленький вулик їй у долоні пропонуючи облаштувати.

Погляд від нещільно стиснутого кулака на льоток перевів.

— Ну що ж ви як люди? — запитав у бджіл гірко. Та вони вже всередину вулика повернулися. Не почули його.

Опустив погляд знову на нещільно стиснутий кулак.

— Що з тобою тепер робити? Летіти тобі нема куди. Одна ти!

І став його кулак стискатися повільно. Стискався, допоки він шкірою долоні не відчув тремтіння бджоли від чуття небезпеки. І тут вжалила вона його.

Скривив він губи, розтиснув кулак, подивився на бджолу, що лишила жало своє у шкірі, яку і проткнути як слід цим жалом не зуміла. Витягнув жало і викинув. А потім повернув долоню донизу і впала бджола у траву.

— Ось і все! — прошепотів.

У сидінні своєму уламок гранати побачив. Витяг і викинув.

«Добре, що скла немає, — подумав. — Інакше повилітало б!»

За годину задзвонив мобільний. Сергійович збавив швидкість, хоча і так їхав не швидко.

— Слухай, — почувся голос Пашки. — Ти вже їдеш?

— Так, Токмак проїхав.

— Візьми мені по дорозі «Прими», коробок тридцять. У Каруселіні закінчилися! Не забудеш?

— А чого мені забувати? — спокійно спитав Сергійович. — Візьму!

— Ти тільки сховай їх, а то на блокпостах забрати можуть!

— Сховаю, — пообіцяв Сергійович.

— Гарно сховай, а то зараз у всіх багажники витрушують, щось шукають!

— А я не в багажник сховаю, — спокійно промовив пасічник. — Я сховаю там, куди не заглядають.

— Це куди ж? Іноді навіть баки з бензином перевіряють!

— У бджіл сховаю, — пояснив Сергійович. — До вулика не полізуть.

— Так, до вулика не полізуть! — погодився Пашка, і голос його видався Сергійовичу ледь чи не щасливим. — Все! Давай! Чекаю!

«Ну хоч хтось на мене чекає!» — подумав Сергійович і натиснув педаль газу.