Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

Син Божий, щоби сказати нам усім: «Будьте досконалі так, як досконалий Отець ваш небесний». Стосовно ж звинувачень, начебто я, з бажання похвалитися смиренням, у книжці моїй показав зневаження паче гордощів, то на це скажу, що ні смирення, ані зневаження тут немає. Тих, хто дійшли такого висновку, ввела в оману подібність ознак. Огид<ним> я справді здавався собі самому зовсім не від смирення, а тому, що в думках моїх чим далі, тим ясніше уявлявся ідеал прекрасної людини, той благосний образ, якою має бути на землі людина, і мені ставало щоразу після цього огидно дивитися на себе. Це не смирення, але радше те почуття, яке буває в заздрісної людини, котра, взрівши в чужих руках крашу річ, кидає свою і не хоче вже дивитися на неї. Притому мені пощастило стріти на своєму віку, а надто останнім часом, кілька таких людей, перед душевними якостями яких видалися мені дрібними мої якості, і щоразу я гнівався на себе за те, що не маю того, що мають інші. Тут потрібно винуватити хіба що заздрісну загалом натуру.

Але повертаюся до історії. Отже, на деякий час заняттям моїм стала не російська людина й Росія, а людина й душа людини взагалі. Все мене приводило в цей час до дослідження загальних законів душі нашої: мої власні душевні обставини, нарешті обставини зовнішні, над якими не маємо влади і які щоразу звертали мене всупереч моїй волі знову до того ж предмета, щойно лише я від нього віддалявся. Кілька разів, звинувачуваний у бездіяльності, я брався за перо. Хотів силоміць примусити себе написати хоч що-небудь на зразок невеличкої повісті чи якогось літературного твору — і не міг створити нічого. Зусилля мої закінчувалися майже завжди хворобою, стражданнями й, нарешті, такими нападами, внаслідок яких треба було надовго відкласти будь-яке заняття. Що мені було вдіяти? Хіба винний я був у тому, що не в змозі був повторювати те саме, що говорив і писав у мої молоді роки? Так наче дві весни бувають у людському житті! І якщо кожна людина підвладна цим неминучим змінам при переході з віку у вік, то чому ж лише письменник має бути винятком? Хіба письменник не людина так само? Я не збочував зі свого шляху. Я простував тією ж дорогою. Предмет у мене був завжди один і той самий: предмет у мене був — життя, а не що інше. Життя я переслідував у його дійсності, а не у мріях уяви, і прийшов до Того, Хто є джерело життя. Від ранніх років була в мене пристрасть помічати за людиною, ловити душу її в найменших рисах та рухах її, котрі проминаються без уваги людьми — і я прийшов до Того, Хто один є повний знавець душі й від Кого одного і міг лише взнати повніше душу. Я не заспокоївся доти, поки не розв’язалися мені деякі власні мої питання відносно мене самого. І тільки тоді, коли знайшов задоволення в деяких головних питаннях,: міг заходитися знову до мого твору, перша частина якого становить ще досі загадку, позаяк містить у собі певну частину перехідного стану моєї власної душі, тоді як ще не цілком відділилось у мені те, що мало відділитися.

Як тільки скінчився в мені цей стан, і жага знати людину взагалі вдовольнилася, в мені народилося бажання сильніше знати Росію. Я почав знайомитися з людьми, від яких міг чогось повчитися і розвідати, що діється на Русі; намагався найбільше знайомитися з такими досвідченими практичними людьми всіх станів, котрі обернені були обличчям до всіляких витівок всередині Росії. Мені хотілося зійтися з людьми всіх станів і від кожного що-не-будь взнати. Кожна посадова і чим-небудь зайнята людина стала в очах моїх цікава. Перш за все я хотів визначити собі всіляку посаду, всілякий стан, всіляке місце і всіляке звання в державі. Мені видавалося це необхідним для письменника, котрий бере людей на різних теренах. Не містячи у власній голові своїй весь обов’язок і всю зобов’язаність того чоловіка, котрого змальовуєш, не виставиш його як слід, правильно і притому так, щоб він насправді був у повчання й науку для того, хто живе. Через це я старався завести листування з такими людьми, котрі могли мені що-небудь сповіщати. Решту я просив накидувати легкі портрети й характери, перші-ліпші, які їм трапляться. Все це було мені потрібно не для того, щоб у голові моїй не було ні характерів, ні героїв: їх було в мене вже багато; вони виробилися з пізнання природи людської набагато повнішого ніж те, що було в мені раніше; але відомості ці мені попросту потрібні були, як потрібні етюди з натури художникові, котрий пише велику картину, яку сам придумав. Він не переводить ці малюнки до себе на картину, але розвішує їх довкола по стінах для того, аби тримати перед собою невідступно, щоб не погрішити ні в чому проти дійсності, проти часу чи доби, яка ним узята. Я ніколи нічого не створював в уяві й не мав цієї здатності. В мене тільки те й виходило добре, що взяте було мною з дійсності, з даних, мені відомих. Вгадувати людину я міг тільки тоді, коли мені уявлялися найменші подробиці її зовнішності. Я ніколи не писав портрет, у розумінні простої копії. Я створював портрет, але створював його внаслідок міркування, а не уявлення. Чим більше речей приймав я до міркування, тим у мене вірніше виходило творіння. Мені треба було знати набагато більше, порівняно з усяким іншим письменником, тому що варто було мені кілька подробиць пропустити, не взяти до уваги — і неправда в мене виступала яскравіше, ніж у когось іншого. Цього я ніяк не міг пояснити нікому, а тому й ніколи майже не одержував таких листів, яких” я прагнув.

Всі лише дивувалися, як я можу вимагати таких нікчемних дрібниць, тоді як маю таку уяву, котра може сама творити. Але уява моя досі не обдарувала мене жодним видатним характером і не створила жодної такої речі, котру де-небудь не спостеріг би мій погляд у дійсності. Я вмістив у книжці моїй «Листування з друзями» кілька листів до поміщиків та різних посадових осіб (з них більша частина не надрукована) далебі не на те, щоб зі мною безумовно погодилися, але щоби спростували мене наведенням анекдотичних фактів. Заперечення такого роду від людей практичних і досвідчених для мене важливі тим, що становлять мене ближче до справи, розкриваючи мені глибше середину Росії. Але