Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— той лежав, поклавши голову на лапи, і важко дихав. Коли вовки наблизилися, одинак підняв очі, із зусиллям зіп'явся на лапи та прогарчав: без бою не здамся. Його бік перетинала глибока рана. Срібний наконечник... Якби трохи ліворуч, то незнайомець нікуди б не втік.

Йому не жити.

Гнат став навпроти вовка та вищирився, Марко обережно узявся заходити праворуч. Северин вловив його маневр та пішов з лівого боку.

У вовка не було шансів. Він смикнув хвостом, голосно загарчав на Гната, клацнув іклами на Северина — двох нижніх зубів не вистачало.

Вчепися йому в горло.

На місці Марка виросла людська постать. Тільки-но вовк із подертим вухом обернувся, як кулак зацідив йому прямо між очі. Хижак упав непритомним.

— Готово, — відзначив Вишняк.

Северин за звичкою хотів викликати спогади про Ліну, як робив це від першого перетворення, але зупинився, крутнув головою, натомість згадав маму, її руки, її посмішку...

Навіть не спробував його крові!

— Я — людина.

Коли він перекинувся, Марко шепотів над пораненим вовчим боком закляття, а Гнат на нього вибалушився.

— Характерник найбільш уразливий у мить перетворення, — казав Вишняк спокійно, наче вони сиділи у таборі біля вогнища. — Але, якщо увага противника розпорошена, можна провернути зухвалий трюк. Мотайте на вуса, допоки я живий!

Марко обійшов галявину, зірвав кілька листів подорожника, поплював, заліпив борозну на сірому боці, після чого закинув вовка на карк. Він був схожим на первісного мисливця — голий, бородатий, вимащений кров'ю, зі здобиччю на плечах.

Гнат та Северин перезирнулися.

— Де тут, трясця, дорога? — пробурмотів Вишняк, роздивляючись. — А, байдуже. Ми пробігали через хутір, туди і рушимо.

— А якщо він опритомніє? — поцікавився Гнат. — Знову гепнути по довбешці?

— Він ще кілька годин не очуняє, забагато крові втратив. А потім ми його зв'яжемо.

— Що робити з нашим хутром? — спитав Северин.

— Нема часу на вогнище, — відповів Марко. — Викинь у річку.

І голий характерник із величезним вовком на спині пішов назад.

***

Лукерія завжди вставала найпершою. Поки родина додивлялася останні сни, вона тихо вбиралася, брала цеберко та йшла доїти корову. Так відбувалося щоранку протягом багатьох років, і жодна негода не могла зашкодити цьому ритуалу.

Але сьогодні його порушили.

— Хай Бог допомагає, хазяйко, — почула Лукерія.

Песики Білик і Рудик прокинулися, підвели кудлаті голови в бік прибульців та загавкали. Лукерія протерла очі: здалося, що досі не прокинулася.

За тином, наче у чудернацькому сні, що їх Лукерія бачила у дівоцтві, стояли троє голих чоловіків, укритих з ніг до маківки гусаками холоду. Стояли без жодної нитки на тілі, у чому мати народила, демонструючи розвинені м'язи. Навіть найстаріший, з сивиною в бороді, не мав на животі натяку на пивний горбок. На його плечах спочивав здоровенний непритомний собацюра, схожий на вовка.

— Господи, — Лукерія перехрестилася.

— Ви не лякайтеся, — старий передав собаку юнакові з оселедцем, що мав на грудях невеличкий малюнок у вигляді кола. — Я чумак Андрій Сиволап, а це мої сини. Нас пограбували... А Сірка нашого поранили, коли він мажу захищав. Може, хазяйко, у вас знайдуться якісь старі речі? Не годиться нам отак у жовтні розгулювати...

Чумак говорив із поштивою, трохи ніяковою усмішкою і Лукерія одразу повірила йому.

— Пресвята Богородиця, — вона сплеснула руками. — От лишенько! Що ті сердюки роблять, коли чесних людей кляті розбійники грабують, останню совість продали...

— Такі часи, — покивав чумак. — Грошей у нас тепер немає, то, може, у вас знайдуться старі речі, які не шкода задарма віддати трьом безштанькам?

— Ох, бідолашні, — сплеснула руками жінка. — Живемо ми бідно, зайвого нічого не маємо. Але я вам стару скатертину поріжу, то ви принаймні сороми прикриєте!

Лукерія розглядала сороми з потаємним задоволенням, про що нікому й ніколи в житті не зізналася б. Хто би міг подумати, що серед чумаків трапляються такі стрункі красені?

Білик і Рудик перестали брехати та дивилися на трійцю, як на своїх найкращих друзів. Стара, ледь не прозора скатертина, прикрашена численними плямами, з тріском перетворилася на пов'язки навколо стегон. Їх закріпили мотузкою, подарованою щедрою Лукерією, а залишками надійно зв'язали писок та лапи «Сірка».

— Аби не вирвався та не подер нікого, коли до тями повернеться, — пояснив другий із чумацьких синів — із чорним волоссям до плечей та колючим поглядом.

— Дякуємо, хазяйко! Виручили ви нас, — чумак вклонився. — Вибачайте за наше нахабство...

— Та що ви, — Лукерія стрельнула на нього очима з-під вій. — Під одним небом живемо! Чим могла...

— Всевишній вас нагородить, — чоловік широко всміхнувся. — Довгії літа вам та гарних врожаїв!

Трійця розкланялася та пішла геть. Які приємні чоловіки, подумала Лукерія. І в таку халепу вскочили... З рідних ніхто навіть побачити не встиг. Тепер розкажеш — не повірять!

— Може, поснідаєте? — гукнула вона навздогін.

— Час не терпить! Мусимо йти, хазяйко, — бородань помахав їй рукою.

Лукерія усміхнулася, як не всміхалася з давніх-давен, та рушила до корови, як це було щоранку протягом багатьох років.

Северин поправив вузол, що тримав на стегнах шматок скатертини, ступив на гострий камінчик, тихо вилаявся. Йти голяка лісом до біса незручно, а особливо вночі, коли вони вимилися у річці та цокотіли зубами від холоду, після чого довго бігли, аби зігрітися.

Гнат запропонував по черзі перекидатися, але Марко відмовив, пояснивши, що цим вони скористаються у крайньому разі.

— По-перше, вам не можна так багато перебувати у вовчому тілі. По-друге, на голодний шлунок цього робити не варто, особливо коли попереду неблизька дорога, яку треба подолати пішки.

Назад поверталися по кривавому сліду, а бранця передавали одне одному на карк, аби по черзі живитися теплом хутряного тіла. Бранець рятував