Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

крові в машині швидкої допомоги. Мене кинуло в холод, але тут я зрозумів, що це не кров.

У Сем відійшли води.

З подвійною наполегливістю я розірвав ремені на кісточках. Поруч Пол потягнувся до ручки брашпиля.

— Не чіпай! — попередив я. — Ми не знаємо, в який бік воно повертається.

Як би відчайдушно не прагнули витягти звідси Сем, потрібно було пам’ятати: ремінь брашпиля вже уп’явся їй у горло. Якщо ми помилково затягнемо його, це може її вбити.

Пол завагався, розгубився. Почав обмацувати підлогу.

— Де ніж? Можна розрізати…

Ми ледь не оглухли від реву. Щось волало позаду нас, з-за темної арки біля басейну. Лемент переріс у вереск, що вже не скидався на голос людини, луною відбивався від стін і нарешті стих.

У тиші крапав далекий кран. Ми з Полом переглянули­ся. На його губах застигло запитання, готове зірватися.

Хитаючись, крізь арку ввалився Йорк.

Гробаря не можна було впізнати. Його темний костюм вкрився плямами й брудом, волосся сплуталося. Судини на шиї роздулися, мов олівці, він ревів, махаючи на нас довгим ножем, затиснувши його обома руками. Навіть з іншого кінця кімнати при тьмяному світлі я бачив, що рука його чорна від крові.

Тримаючись на важких занімілих ногах, я схопив відкинуту раніше ломаку.

— Витягуй її! — шепнув Полові непевним голосом. І вийшов проти Йорка.

Він шалено кинувся на мене. Ревів, краючи повітря дикими ударами ножа. Палиця в моїх руках здавалася жалюгідною й безглуздою. Просто дай їм час. Забудь про все інше.

— Стій! — крикнув я. Або думав, що крикнув. Навіть не знаю, чи чув власний голос. — Кидай ножа!

З коридору, що вів до сходів, почулися крики. У мене відлягло від серця: у дверях з’явився Ґарднер, позаду нього — Джейкобсен. Стискаючи пістолети двома руками, вони цілилися в Йорка.

— Кидай ножа! Зараз же! — повторив Ґарднер.

Йорк обернувся. Важке дихання виривалося з роззявленого рота. Спочатку здалося, що він так і зробить, що цьому жахові — кінець.

Але він дико заволав і кинувся на Джейкобсен.

— Назад! — крикнув Ґарднер.

Йорк прогорлав щось, але не спинився. Джейкобсен завмерла. Я бачив її бліде застигле обличчя. Він налетів на неї з ножем, а вона не поворухнулася.

Пролунало два гучних постріли.

Оглушливою луною віддалися вони від кахельних стін. Йорк наче спіткнувся. Гойднувся вбік і врізався у велике настінне дзеркало. Воно розлетілося на друзки, Йорк звалився на питний фонтанчик, перекинув його, потягнув за собою, осів на підлогу разом з каскадом тиньку та срібних дзеркальних друзок.

Повільно стихли відлуння пострілів та дзенькіт розбитого скла.

У вухах боляче дзвеніло. У повітрі висів слабкий блакит­ний туман, запах пороху перекрив сморід розкладання. Йорк не рухався. Ґарднер поспішив до нього. Націливши пістолет, ударив ногою по руці зі стиснутим ножем, щоб відкинути зброю. Хутко опус­тився навколішки й помацав горло Йорка.

Неквапно підвівся, засунув непотрібний уже пістолет до кобури на поясі.

Джейкобсен досі тримала свою зброю, тепер — дулом у підлогу.

— Я… мені шкода, — затинаючись, промовила вона, на щоках знову з’явився рум’янець. — Я не змогла…

— Не зараз, — відрізав Ґарднер.

Позаду раптом почулося схлипування. Я обернувся й побачив, як Пол допомагає Сем сісти, намагається заспокоїти її, вона кашляє й важко дихає. Він перерізав ремінь брашпиля. Її горло оперізувала темно-червона смуга, наче опік.

— О боже, я думала… я думала…

— Тс-с, з тобою все гаразд, усе гаразд, він уже не зможе заподіяти тобі шкоди.

— Я не могла його зупинити. Я казала йому, що в-вагітна, і він сказав… він сказав, що це добре, що він хоче почекати, поки, почекати, поки… О боже!

Вона зігнулася навпіл від раптової перейми.

— З нею все гаразд? — запитав Ґарднер.

— Вона народжує, — відповів я. — Потрібно викликати швидку допомогу.

— У дорозі. Ми поверталися до Ноксвілла, коли я отримав ваше повідомлення. Одразу викликав підкріплення та парамедиків. Господи, про що ви, в біса, думали?

Я не мав часу ні на обурення Ґарднера, ні на запитання, як їм вдалося так швидко знайти нас за моїми уривчастими вказівками. Обличчя Сем скорчилося від болю. Я підійшов до неї.

— Сем, швидка допомога їде. Ми доставимо тебе до лікарні, але мені потрібно, щоб ти сказала, чи є у тебе ще якісь рани або травми, окрім горла.

— Н-ні, я… не думаю, він просто причепив мене сюди й залишив! Боже мій, усі тіла там позаду, вони всі мертві…

— Не думай про це. Можеш сказати, коли почалися перейми?

Вона намагалася зосередитися, важко дихаючи.

— Я не… у машині швидкої, мабуть. Коли він піді­йшов до дверей, я подумала, що це якась помилка. Він сказав, щоб я зателефонувала Полу, я відвернулася, а він… схопив мене за шию і… стиснув…

Я зрозумів, що вона описувала задушливий захвáт. Якщо його застосувати відповідним чином, він може за лічені секунди спричинити втрату свідомості без тривалих наслідків. Якщо ж його розрахувати неправильно, він так само легко може вбити.

Навряд чи Йорка це хвилювало.

— Я не могла дихати! — схлипувала Сем. — Усе потемніло, а потім я прокинулася в машині швидкої. Так болить… О Господи, болить! Я втрачу дитину, ні?

— Ти не втратиш дитини, — сказав я їй з більшою впевненістю, ніж відчував. — Ми зараз витягнемо вас звідси, добре? Посидь ще дві хвилини.

Я вийшов у ванну, зачинивши за собою двері в процедурну камеру.

— Скільки часу залишилося до прибуття медиків? — запитав у Ґарднера.

— Сюди? Ще десь пів години.

Задовго.

— Де ваша машина?

— Тут, перед будинком.

Несподівана удача. Я гадав, вони виїхали на схил пагорба, як ми з Полом, але розмірковувати було ніколи: я надто турбувався про Сем.

— Що швидше ми виведемо Сем звідси, то краще, — сказав я. — Якщо ми доставимо її до вашої машини, то швидше зустрінемо машину швидкої допомоги.

— Я візьму нагорі візок, — запропонувала Джейкобсен.

Ґарднер коротко кивнув, і та поспішно вийшла. Він похмуро розглядав трупи в басейні.

— Кажете, що надворі ще більше?

— І тут теж, — з гіркотою я розповів йому про тіло Саммер, що лежало в процедурній по сусідству.

— Боже Всемогутній, — вражено видихнув Ґарднер. Провів рукою по