Анна Потій - Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій

— Мені треба все обміркувати, люба, ти ж розумієш, — старий глянув на свою родину. — Нам. Я не можу залишити їх і не можу змусити піти зі мною.

— Я розумію, дідусю Ері, — Феліція взяла за руку старого і притиснула до своєї щоки. Їй було так добре поряд із рідними, що вона не стрималась і розплакалася. — Навіть не думала, що так за тобою сумуватиму.

Дідусь витер сльози Феліції своєю теплою долонею і пригорнув її до себе, втішаючи.

— Ну, годі тобі, люба. Не треба плакати. Дай нам трохи часу і ми щось вирішимо. Адже так? — старий подивився на свою сім'ю, шукаючи підтримки.

Еммануїл, його син, закивав, підтверджуючи слова батька, а ось його дружина несподівано радісно вигукнула:

— Ері, то це що виходить, я вийшла заміж за принца?

— Саме так, Софійко, саме так, — посміхнувся старий.

— Оце так новина! І що, добре там у Велланії?

— Буде добре, якщо ми проженемо Повелителів, — відповіла за дідуся Феліція.

— І пенсія там буде більшою, так?

— Ну, я сподіваюся, що нащадки мого дядька не обділять нас грошима і повернуть королівський статус. Тоді про гроші взагалі можна буде не думати. До речі, Феліціє, хто зараз править Сутінковим островом?

— Король Евікур.

— Це син Еловіна?

Феліція подивилася на Фірніета, вона не знала, як звати батька короля.

— Так, Евікур — старший син Еловіна, — відповів Фірніет.

— А Еловін ще живий? Я його лише один раз бачив. Нехай у нас і велика різниця у віці, але все ж таки він мій двоюрідний брат.

— Так, він живий.

— Яке щастя! — видихнув старий з полегшенням.

Він замовк, не знаючи, що спитати далі, але тут знову заговорила його дружина.

— Тоді, може, повернемось у Велланію, Ері? Заживемо по-королівськи! Що скажеш, синку? — вона обернулася до розгубленого Еммануїла, а потім підморгнула онучкам. — А ви, дівчатка, бажаєте бути принцесами?

Обидві дівчини закивали: хто ж відмовиться стати принцесою? Вони з надією подивилися на батьків — тільки вони ще не могли вирішити, як бути.

— Я думаю, треба обдумати до ранку, — відповів Еммануїл. — Перш, ніж приймати рішення, треба добре виспатися.

— Ти зможеш змінити ім'я на інше, — підморгнув йому дідусь Ернест. — У Велланії багато гарних імен на «Е». Наприклад, Емран — так звали по-справжньому твого діда, або Еміван — ім'я твого прадіда. Адже я знаю, що тобі твоє не подобається, але в нас такі традиції. Хто ж знав, що в цій країні на Землі так мало імен на «Е»?

— Ти, звичайно, вмієш переконувати, тату, — посміхнувся Еммануїл, — але остаточну відповідь я дам все ж таки вранці.

Спати лягли всі рано. Дідусь Ернест не дозволив Феліції повернутися на ніч до мачухи та влаштував її з Фірніетом і архімагесою Тірреною у себе вдома. Місця у нього вистачало. Ранок приніс Феліції радісну новину: її рідні погодилися вирушити до Велланії.

— Візьміть поки що найнеобхідніше, — сказала їм архімагеса Тіррена. — Пізніше ви зможете повернутися і забрати решту речей, вирішити всі питання, з роботою там і школою. Зараз можете домовитись щодо лікарняного, а потім вже розберетеся нормально.

Поки рідня збиралася, Феліція вирішила ще раз сходити до мачухи сестрою, щоб нормально попрощатися. Фірніет теж пішов разом із нею. Ірина відкрила не відразу, а коли відкрила, то в ніс Феліції вдарив різкий запах перегару.

— Перший раз у житті так сильно напилася, — Ірина уникала дивитись у вічі Феліції, їй було соромно. — Навіть у юності так багато не пила. Думала, алкоголь допоможе забутися, але ні.

— Вибач, що так тебе налякали, Іро. Ми більше так не будемо. Я йду. Прийшла попрощатися. Думаю, якщо все буде гаразд, то я повернуся незабаром. Може, за тиждень навідаюсь, а може й за місяць. Все залежить від того, впораємося ми з однією важливою справою чи ні. Якщо не повернуся протягом півроку — отже, мене вже немає в живих. Тоді можеш знову подавати на мене у розшук і через якийсь час Аліса зможе отримати квартиру у спадок. Якщо ж все буде добре, то я повернуся і оформлю дарчу.

— Добре, — кивнула Ірина. — Сподіваюся, у тебе все вийде, Феліціє.

Почувши розмови у передпокої, прокинулася Аліса і одразу ж вибігла до всіх.

— Ти прийшла попрощатися, Фел? — вона з сумом дивилася на сестру.

— Так, ми з дідусем Ернестом та його родиною повертаємося до Велланії.

— Мамо, ну ти подивися, Сатірови усі в магічний світ зібралися, — знову почала скиглити Аліса. — А ми? Я теж хочу.

— Алісо, перестань, — відмахнулася від неї Ірина, потираючи скроні — після випитого вчора алкоголю в неї страшенно боліла голова. — Ми ж домовилися, що Феліція згодом звозить нас на екскурсію.

— Ти хоч поснідаєш з нами? Я навіть поділюся з тобою шоколадкою, — Аліса з надією зазирнула в очі сестри.

— Я вже поснідала в дідуся Ернеста, але від чаю з шоколадкою не відмовлюся, — Феліція зняла пальто з чобітками і пройшла на кухню.

— А чому не каву? — здивувалася Аліса. — Ти ж без кави ніколи не починала ранку.

— Мені зараз не можна пити кави.

— Чому?

— У мене буде дитина.

Феліція не планувала розповідати про свою вагітність мачусі із сестрою, але зараз зрозуміла, що не може приховувати. Аліса одразу кинулася її обіймати, а мачуха окинула сумним поглядом.

— Жаль, що твій батько не дожив до онуків. Він був би радий.

Від її слів Феліція не змогла стримати сліз і заспокоїлася лише тоді, коли Аліса поставила перед нею чашку із чаєм і віддала половинку шоколадки. Феліція без поспіху насолоджувалася частуванням, бажаючи запам'ятати свою сім'ю такою. Тепер вона відчувала, що вони — її сім'я.

Не встигла Феліція встала з-за столу, збираючись йти, як Аліса міцно вчепилася в неї.

— Обов'язково повертайся, сестричко! Я буду на тебе чекати!

— Я повернуся. Обіцяю, що повернусь.

І які б сумніви Феліцію раніше не мучили через майбутню битву з Повелителями, зараз у її душі оселилася впевненість: вона все зможе. Вона повернеться.