Кетрін Огневич - Між нами контракт, Кетрін Огневич

Розділ 37

Крістіна

Якимсь дивовижним чином Владу вдалося знайти для мене стару футболку і спортивні штани, які я одразу ж схопила і побігла до ванної, оскільки не хотіла переодягатися в його присутності. Хіба що, раптом у нього тут десь прихована камера стоїть, а його недолугий татусь спостерігає за нами зі свого комп'ютера. Бр...! Від цієї думки мене аж пересмикнуло. Щойно я повернулася назад у кімнату, Влад нагородив мене посмішкою і поплескав по ліжку.

— Лягай, Лисенятко, — сказав він, демонстративно посунувшись на найдальший край ліжка, і я залізла під ковдру. — Тобі вже краще?

— Я б сказала, п'ятдесят на п'ятдесят.

— Тобто, як кажуть англійці, so-so, так собі?

— В точку, — пробурмотіла я, натягуючи на себе ковдру.

— Гаразд... Що ж, на добраніч, Крістіно.

— На добраніч... Владе, — тихо сказала я, а потім перевела погляд на годинник. Що ж, треба перечекати хоча б кілька годин, а потім дістатися кабінету його батька. Схопивши телефон, я відкрила свій улюблений застосунок Alreader, який й донині був для мене найзручнішим для читання книг. Отже, на якому ж я розділі зупинилася востаннє? Здається, на тринадцятому... Що ж, можна і почитати роман, в надії хоч якось скоротати час...
***
Щойно на годиннику була друга ночі, я тихенько вилізла з-під ковдри, а потім схопила флешку і вийшла в коридор. Наблизившись до кабінету, я зупиняюся і оглядаюся на всі боки. На моє щастя, нікого немає. Я злегка відчиняю дверцята кабінету, і заглядаю всередину — нікого... Гм, мені здається, чи аж надто просто все якось складається? Лише на мить мене охоплюють сумніви, що все це потім вилізе мені боком, але потім я згадую заради чого я тут.

Зайшовши всередину, я тихенько прикриваю за собою двері і навшпиньки крадуся до письмового столу, на якому лежить сріблястий ноутбук. Щойно я вмикаю його, на екрані одразу з'являється віконце, де потрібно ввести пароль. На щастя, мені не потрібно перейматися з цього приводу, бо в мене є флешка з усякими крутими програмами Олега. Я швиденько знаходжу один із портів і вставляю туди флешку, від чого на екрані починає відбуватися якась маячня. Спочатку з'являються якісь цифри і літери, а потім усе зникає, і я бачу робочий стіл із купою папок.

Швиденько заходжу в папку свого накопичувача, активую програмку, яку мені скинув Олег, і просто чекаю. За ідеєю, мені потрібно лише дочекатися встановлення прихованої підпрограми, яка залишить на ноутбуці Жданова-старшого вірус. Таким чином, ми зможемо отримувати всі дані з його ноутбука віддалено, і він навіть не здогадається, що ми його хакнули.

На екрані з'являється вікно зі встановленням програми, і я бачу, скільки часу мені потрібно тут провести - хвилин п'ять, не менше. Я якийсь час стою нерухомо, прислухаючись до кожного шурхоту за вікном, від чого починаю нервувати. Раптово в мене виникає погане передчуття, що щось піде не за планом. Краєм ока я помічаю якийсь рух праворуч, і раптово розумію, що хтось намагається пробратися через вікно в кабінет Жданова-старшого. Чорт забирай, що мені робити?

Я хапаю ноутбук і швиденько біжу до крісла, яке стоїть біля книжкової шафи, заповненої досхочу різними книжками. Сівши на підлогу з ноутбуком, я ховаюся за спинкою величезного крісла, поки цей хтось намагається відкрити вікно зовні. Щойно я бачу, що інсталяцію програми завершено, я швидко витягую флешку і поспіхом вимикаю ноутбук. Варто екрану згаснути, як я одразу навпочіпки повзу назад до столу, і потім обережно ставлю його на місце. 

Трохи підвівшись, я помічаю за вікном фігуру чоловіка, точніше кажучи, хлопця, до того ж дуже навіть знайомого хлопця. Цікаво, якого біса тут забув друг Влада, Артур? Поки він метушиться з вікном, я швиденько повзу до дверей, і, прочинивши їх, виповзаю в коридор. Боже, сподіваюся, Артур мене не помітив...

Я озираюся на всі боки, вкотре переконуючись, що в коридорі нікого немає, і потім повертаюся назад у спальню Влада. Щойно я опиняюся в ліжку і забираюся під ковдру, сильні руки миттєво обхоплюють мене за талію і притискають до чоловічого тіла. 

— Де це ти була, Лисенятко?

Влад
Щойно ми лягли спати, я одразу схопив мобільний і надіслав повідомлення Артуру. У повідомленні я написав йому, де розташований кабінет батька, і попередив відключити його камери, які знаходилися як зовні, так і в самому будинку. У відповідь Артур надіслав повідомлення з химерним смайликом, від чого я посміхнувся. Боже, цей хлопець не може бути серйозним ні на хвилину! Якийсь час я так лежав, вдаючи, що сплю. Чесно кажучи, мені хотілося поговорити з Крістіною про те, що трапилося днями. Знаю, я залишив її одну, але мене вбивала думка про те, що вона все ще не довіряла мені до кінця. Щойно я зібрався з думками, щоб розбудити її, я був вкрай здивований, коли не виявив її в ліжку. Чорт забирай, куди вона поділася? 

Перевіривши ванну кімнату, я повернувся назад у ліжко. Куди вона могла піти? Мені спало на думку, що вона могла бути  сновидою і ходити уві сні, але знову ж таки, цей варіант відпадає. Я б точно знав про це, оскільки ми разом провели час на острові, і я жодного разу не бачив, щоб вона поводилася як сновида. Усе ще розмірковуючи про те, куди вона могла подітися, я почув, як тихо відчинилися двері, і побачив Крістіну. Вона навшпиньки наблизилася до ліжка і залізла під ковдру. Щойно я обвив руками її талію і поставив їй запитання, дівчина мало не закричала, від чого мені довелося прикрити долонькою її рот.

— Чорт забирай, навіщо так лякати?! — прошипіла Крістіна, скидаючи мою руку, і повернулася до мене обличчям. Місячне світло обрамляло її кремову шкіру, від чого вона мала такий прекрасний вигляд. Я притягнув її ближче до себе, поки вона брикалася, намагаючись вивільнитися, але потім все ж здалася.

— У мене й думки не було про те, щоб налякати тебе. Де ти була?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍