Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

розділ 24

Підземелля та ще один план

 

Етль виявився найбільш підходящою кандидатурою на дракона, необхідного для ритуалу. Інші дракони, що мали постійне місце дислокації, вибрали для цієї мети такі місця, що простіше застрелитися з лука, ніж дістатися до них. На територію академії сторонніх не пускають принципово і після витівок Ярослава тунель з виходом на кухню, який перебуває під двором, перекрили зусиллями десятка магів. Ламати це перекриття буде нерозумно, якщо й не почує ніхто, то маги, що його створили, відчують. У Старий Ліс поткнеться тільки самогубець, який бажає, щоб його зжерли, а на Скляну Гору — психопат, схиблений на стразах, він же скелелаз-екстремал і мазохіст, що отримує задоволення від порізів уламками.

Коли Кіого повідомив цю радісну звістку, виготовивши для цього якусь подобу рахітичної пташки, що говорить людським голосом, Ярослав якраз закінчив виготовлення подоби плану потрібної частини підземель і навіть знайшов чотири входи. У жодний із них дракон би не вліз.

Пташку Ярослав спіймав, висловив усі свої сумніви, причепив їй до лапи копію плану і відправив до господаря, принагідно повідомивши, що місяць ось-ось зійде, тому він лізе в підземелля, а решта нехай наздоганяють.

На сходах бібліотеки сидів Нейме. Він був розпатланий, злий і тверезий, але рішуче налаштований. А ще в нього був меч. Трохи схожий на катану. Великий. З чорним лезом та трьома червоними китичками на рукояті.

— О, — сказав Ярослав, про зброю він чомусь не подумав. Напевно, дається взнаки виховання.

— Ага, — не став сперечатися Нейме. Він дбайливо передав меч господареві і піднявся на ноги, намагаючись поменше ворушити головою.

— Може, тебе полікувати від похмілля? — співчутливо запропонував Ярослав.

— Не треба. Мене вже полікували. Якась добра дівчина. У голові шумить і підлога стрибає. Проте нічого не болить.

— Ясно. Алкоголь шкідливий для організму, що росте.

— Замовкни.

— Як хочеш.

Ярослав стройовим кроком попрямував до дракона. Нейме обережно поплентався слідом.

— Етль, ти вмієш перетворюватися на людей? — спитав Ярослав у дракона, коли той опустив голову, і не менш проникливо став дивитися йому в очі.

— Ні, — просипів Етль, намагаючись зобразити шепіт. Виходило не дуже. Такий шепіт добре використовувати в якості дзвінка на будильник. Пробирає до печінки та налаштовує на бойовий лад. — Я надто молодий. Мої складові нестабільні. Можу взагалі перестати існувати. Вам людям простіше, у вас їх кінцеве число з самого початку, чужі в жодному разі не приклеються.

— Жаль, — щиро сказав Ярослав. Він важко уявляв, як до когось можуть приклеїтися чужі складові. З іншого боку, ті ж складнощі виникали при спробі пояснити самому собі, чому ці видимі в мадаї нитки, канати, стовпи та водорості з павутиною не збилися давним-давно у величезний ковтун, поставивши цим жирну точку на існуванні всіх світів разом узятих. Навіть вільні і нічим не зайняті ниточки неохоче піддавалися магам. Ті, що комусь чи чомусь належали, щосили чинили опір спробам переселити їх в інше місце або сплести з чужими складовими. Зате, як виявилось, із задоволенням чіплялися до молодих драконів. — Нам доведеться спуститися до підземелля, — пояснив Ярослав. — Ти там не помістишся.

— Де? — зацікавився дракон.

Ярослав гордо продемонстрував свої плани підземель. Дракон усе оглянув, навіщось понюхав і повиляв хвостом.

— Я щось вигадаю, — оптимістично пообіцяв Етль.

— Гаразд, думай. Якщо побачиш Кіого, то скажи, що ми вже внизу.

Дракон покивав і замислився. Ярослав різко розвернувся і пішов назад до бібліотеки.

— Ми куди? — спитав Нейме, старанно крокуючи сходами. Він так уважно цілився і обережно переставляв ноги, наче сходи, що витримали драконів плювок, могли розсипатися під його вагою.

— До входу номер два на моєму плані, — Ярослав струсонув планом перед носом хлопця.

Той примудрився щось там розглянути та зрозуміти. Мабуть, він геній.

— Бібліотекарі не заперечуватимуть?

— Я думаю, вони заперечували, коли ти книжки крав. Тільки це їм не надто допомогло.

— Ну, так, — невідомо з чим погодився Нейме. — Бібліотекари тут тихі. Я взагалі їх не помітив.

Напевно, бібліотекарів налякав вигляд меча, що лежав у Ярослава на плечі. Іншої причини для їхнього таємничого зникнення він не вигадав. Ніхто не з'явився навіть тоді, коли Ярослав і Нейме скидали з полиць книги на підлогу, а потім зрушували з місця шафу, лаючись у два голоси. За шафою виявилася стіна. Звичайна цегляна стіна, не оштукатурена і без шпалер. Хлопці переглянулись і дружно почухали потилиці.

— Не подобається мені це, — сказав Ярослав, згадавши, як познайомився зі своєю ручною твариною. — У них вічно підлога провалюється.

— Знайдемо інший вхід? — саркастично спитав Нейме. — Втім, ми ще й цей не знайшли.

— Знайшли, — не погодився Ярослав. — Просто поки що не відкрили.

— Ти знаєш, як він відкривається?

— Треба довго стукати по стіні, скрізь, куди дістанеш, потім провалиться підлога і ми на місці, — сказав Ярослав, намагаючись виглядати оптимістом.

— Ти впевнений?

Який недовірливий, ти тільки подивися.

— Я вже так робив.

— Гаразд, починай, — милостиво дозволив Нейме.

— Чому я? — не захопився пропозицією Ярослав.

— У тебе є досвід, — впевнено сказав послідовник японського середньовічного спецназу, перебираючи кінці синьої ганчірки використаної сьогодні замість пояса.

— Але ж сестри твої, — нагадав Ярослав.

— А ідея твоя, — не залишився в боргу Нейме.

— Давай стукати разом, — приречено запропонував Ярослав. Йому дуже не подобалося падати. А ще більше не подобалося падати саме в той момент, коли мав необережність розслабитися та відволіктися. Він був упевнений, що все станеться саме так. У творців підземель щось не так, чи то з гумором, чи то з головою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍