Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

Нейме кивнув і обережно тричі стукнув кулаком по цеглині, що сподобалася йому. Стіна видала звук схожий на невдоволене зітхання. Хлопці переглянулись, подивилися на стіну, шукаючи цеглини посимпатичніше, і дружно постукали по вибраних. Стіна зітхнула двічі.

— Дивно, — сказав Нейме.

— Не те слово, — погодився Ярослав.

Стіна вирішила з ними погодитися і зашипіла.

Ярослав навіщось стукнув ще раз по своїй цеглині.

Цегла від удару пірнула кудись углиб і зникла з поля зору, залишивши замість себе прямокутну дірку.

— Треба стукати чотири рази, — зробив відкриття Нейме.

— До ранку стукатимемо, — оцінив кількість цегли Ярослав. Цегла була досить дрібна, і її було багато.

— Можна вистукати невеликий прохід. Аби влізти, — не втрачав оптимізму Нейме.

— Можна, — милостиво погодився Ярослав. Він почував себе якось дивно. Мов його хтось намагається обдурити, він знає, що його обманюють, але нічого довести не може, навіть самому собі.

По цеглинам стукали швидко і злагоджено. Вони слухняно зникали у невідомих глибинах. Прохід зростав на очах. Стіна видавала дивні як для стіни звуки. Бібліотекари стоїчно не реагували на шум. Для повного щастя не вистачало духового оркестру за спиною та червоної стрічки поперек дірки.

— Ти у темряві бачиш? — спитав Ярослав, визнавши розміри дірки, що утворилася в цегляній стіні, задовільними. Шукати викрадачів дітей із ліхтарями в руках було б безглуздо. Навряд чи у підземеллях багато відвідувачів, серед яких можна загубитися.

— Бачу, — сказав Нейме.

— Лізем? — спитав Ярослав. Ну, не подобалася йому ця стіна.

— Лізем, — погодився Нейме і сміливо поліз.

Дажан засунув у дірку голову, потім плечі, потім протягнув тулуб і забовтав у повітрі ногами, намагаючись викрутитися найбільш придатним способом для приземлення з того боку стіни. Потім за стіною зникли ноги, і настала тиша.

Ярослав прислухався, але жодних підозрілих звуків із дірки не долинало. Ніхто не падав, не кликав на допомогу, звуків ударів також не було. Довелося лізти слідом. Можливо, у нього просто параноя.

Першим сюрпризом стала прірва поруч із стіною, другим ширина карнизу над прірвою. Відразу стало зрозуміло, чому Нейме так довго крутився. Без тренувань Ярена Ярослав туди лізти б не ризикнув, і зовсім не тому, що колись боявся висоти. Втім, висоти він ніколи не боявся, просто йому не подобалося падати. Особливо у бездонні прірви.

Вистукана цегла гарно висіла над прірвою за кілька метрів попереду. Нейме притискався спиною до стіни і небезпечно заглядав у прірву. Трохи правіше над прірвою висів місток. Гарний місток, повітряний, легкий, справжній витвір мистецтва. Схожий на скляний. Місток над прірвою виглядав так само доречно, як і цегла зі стіни. Він теж ні на що не спирався, починався за метр від карниза, на якому стояли Нейме та Ярослав, і закінчувався, швидше за все, раніше, ніж починався черговий тунель. На закони фізики йому було відверто начхати.

— Цікаво, хто це все копав? — спитав Нейме.

— Ніхто. Етль говорив, що тунелі під містом створили трохи раніше, ніж саме місто. Тільки не питай, навіщо? Ця таємниця навіть драконам невідома. Гарний місток, правда?

— Я туди не полізу, — рішуче сказав Нейме.

— Нам туди й не треба, — поспішив заспокоїти Ярослав.

— А куди нам треба? — підозріло спитав Дажан, оглянувши простір у пошуках іншого шляху.

— Ліворуч, — сказав Ярослав. Йому знову пощастило на цей напрямок.

Нейме уважно подивився на запропонований маршрут і рішуче зблід.

— Ти впевнений? — спитав про всяк випадок.

— Впевнений, — не дуже впевнено відповів Ярослав.

Запропонований маршрут виглядав набагато крутіше за місток. Спочатку було три кроки карнизу, потім метрів десять повітря, потім двері, які фізика цікавила такою ж мірою, як і місток з цеглою. Двері не були зв'язані зі стіною. Вони взагалі ні з чим не були зв'язані. Відразу за ними починалася темрява, дуже схожа на ту, що приходить в годину Господарі Ночі.

— Якщо вірити моїм планам місцевих катакомб, там є дорога, — сказав Ярослав.

— Ти їм віриш? — вирішив уточнити Нейме.

— Вірю. Минулого разу вони мене не обдурили, — Ярослав вирішив не розповідати дажанові, що вибрався з підземель тільки завдяки вірно обраному шахішем напрямку руху. Навіщо його ще більше засмучувати? Хлопець і без того блідіший за звичайне. — Втрачаємо час. Місяць, мабуть, уже зійшов.

— Гаразд, — сказав Нейме і вичікувано подивився на Ярослава.

Той сумно зітхнув, навіщось ще раз подивився на свої криві креслення і рішуче рушив ліворуч. Гарний, загалом, напрямок. Правильний.

Карниз закінчився дуже швидко. Нейме дихав у спину, чекаючи рішучого кроку. Повітря виглядало, як повітря. Дна прірви видно не було. Рішучість десь сховалась і відмовлялася повертатись.

Ярослав трохи подихав, опустився навколішки і обмацав повітря перед собою. Нічого на опору не знайшов. Опустив руку нижче, з тим самим результатом, потім навіщось підняв вище і виявив щось м'яке, але досить міцне.

— Полізли, — сказав приречено і незграбно видерся на невидиму ковдру. Ярослав щиро сподівався, що у творців підземель почуття гумору зайшло не дуже далеко і опора раптово не зникне.

Встати на ноги він не наважився. Ковдра прогиналася і коливалася, нагадуючи море і лопухи під вікном одночасно. Нейме повз слідом і, здається, молився. Ярослав намагався зрозуміти, чому не пішов шукати іншого входу. І що, що далеко. Може там дорога була б простіша. Двері й темрява наближалися, нічого хорошого від них чекати не доводилося. Двері, що поважають себе, у повітрі не висять.

Очікування його не обдурили. Ручки у дверей не було, замку не було, навісів, коробки та інших атрибутів дверей. Не було й натяку на те, що їх колись відкривали. А на вигляд двері як двері. Дерев'яні. По-своєму гарні.

— Може, ти їх порубаєш? — спитав Нейме.