Джефф Вандермеєр - Засвідчення

Сутінь наступного дня. У вошивому мотелі на узбережжі, зі словом «Пляж» на вивісці, Керманич одержимо розбирав і вичищав свій «ґлок»,[31] куплений у дилера просто з багажника машини автосалону, під прибраним ім’ям десь за півгодини після виїзду з аеропорту. Потім знову зібрав. Потреба зосереджуватися на повторюваному і детальному завданні відволікала свідомість від порожнечі, яка нависала іззовні.

Телевізор іще показував, але в жодній передачі не було сенсу. Телевізор, за винятком невиразних субтитрів щодо можливих проблем у «відновленні екологічного стану довкілля у місці, званому Південним Округом», не казав правди про те, що відбувається. Але це вже дуже давно не мало жодного сенсу, навіть якщо ніхто цього не знав, а він знав, що його презирство віддзеркалить презирство біологині, якби вона отут сиділа. І світло крізь шторки — це просто від заблукалої вантажівки, чиї фари пробиваються крізь темряву. І чувся гнилий запах, але Керманич гадав, що, можливо, приніс його з собою. Хоча тепер він сам був далеко, але та невидима межа таки близька до нього: контрольно-пропускні пункти, крутіж світла у дверях. Те, що це світло падало майже під косим нахилом, майже завершеним образом у цьому просторі між шторами, а потім знову падало у ніщо.

На ліжку: рукопис теруару Вітбі, якого Керманич не дивився ще відколи покинув Гедлі. Усе, що він зробив, — це поклав манускрипт до міцного водонепроникного пластикового футляру. Усвідомлюючи й надалі, крок за кроком, із певним покірним подивом, певним уповільненим відбиттям у мозку або переосмисленням, аби пом’якшити удар, що вторгнення відбувалося вже тривалий час, набагато довше, ніж будь-хто може здогадатися, навіть його мати. І, можливо, Вітбі щось уторопав, навіть якщо йому ніхто не повірив, навіть якщо це витягло його всім напоказ у тій сутності, яка збагнула його.

Коли він покінчив із «глоком», то сів у крісло, обернувшись до дверей, міцно стискаючи руків’я пістолета, навіть хай пальці запульсували. Це був іще один спосіб уникнути напруги, не дати цьому тебе ошелешити. Біль як відволікання. Усі його знайомі провідники-кревняки мовчали. Мати, дідусь і бабуся, батько — у жодного нічого не було йому сказати. Навіть різьблена фігурка в кишені здавалася тепер інертною, даремною, жодної користі з неї.

І весь час, сидячи у кріслі, лежачи у ліжку під потертою ковдрою та пожовклими простирадлами, просякнутими цигарковим духом, пропаленими цигарками, Керманич не міг викинути з голови образ біологині. Вигляд її обличчя на тій порожній зупинці — те спустошення, — а потім, на сесіях, цей вираз конкурував із презирством, дикунством, раптовою вразливістю, жорстокістю й силою. Це збивало його з ніг. Це розросталося, аж доки й захопило його всього, жодної його частки не облишило. Хоча вона може ніколи й не дізнатися, не дати за нього шеляга ламаного. Хоча його й задовольнить, якщо навіть ніколи більше з нею не зустрінеться, тільки б він міг повірити, що вона досі там, жива й належить сама собі. Його навсібіч роздирали прагнення, а взагалі — у жодному напрямку. Це була своєрідна, дивна прив’язаність, що не потребувала суб’єкта, яка віддзеркалювалась від нього невидимими променями, призначеними кожному і всьому. Він мав їх за нормальні — тоді, коли ти наштовхуєшся на певну вершину і долаєш її.

Північ — ось куди приткнулася біологиня, і він знав, урешті-решт, де вона зупиниться: це було чітко прописано просто в його польових нотатках. Урвище, яке вона знає найліпше, ніж майже все на світі, де земля обривається в море, а море б’ється об скелі. Йому просто треба бути готовим. Центр може наздогнати його швидше, ніж він устигне туди потрапити. Але, хтозна, можливо, за ними ховається щось іще темніше й більше — отакий убивчий жарт, просто гумор шибеника. Бо те, що наздоганяє їх усіх, може бути ще менш милосердним — і мучитиме їх питаннями, аж доки й перетворить їх на рушник, вивішений на сонце сушитися, а від них самих нічого не лишиться, окрім крихкого лушпиння та видлубаних дупел.

Якщо він не встигне вчасно на північ. Якщо вона там. Якщо вона знає бодай щось.

Він рано покинув мотель, щойно розвиднілося, перехопив сніданок у кафе та й повів машину далі на північ. Ось воно, місце, де скелі, різкі криві повороти й відчуття, що після кожного пагорка ти можеш поринути в небо. Що оцю малесеньку думку, яку ти завжди відкидаєш і тлумиш — припинити крутити кермо, пустивши машину вільно їхати дорогою, — цього разу не можна притлумити, і ти не зможеш упоратися з двигуном, і тебе штовхне у повітря, і звідси вивіє кожну таємницю, яку ти хочеш або не хочеш знати. Температура тут рідко перевищувала сімдесят п’ять градусів,[32] і пейзаж незабаром забуяв — зелень стала насиченішою, аніж на півдні, а дощ перетворився на якусь мряку, на противагу пекельним зливам, які Керманич зазвичай знав.

У бакалійній крамниці крихітного містечка під назвою Селк, де була газова заправка, чиї допотопні бензоколонки не приймали кредитних карток, він придбав великого рюкзака, напхавши у нього близько тридцяти фунтів провіанту. Придбав він і мисливський ніж, безліч батарейок, сокиру, запальнички та багато всього іншого. Він не знав, скільки йому треба чи скільки їй треба, як довго він зможе пробути там, у пустелі, шукаючи її. Чи буде її реакція такою, якої б він хотів — і якою ця реакція буде? Припустімо, що вона тепер там. Він уявив себе за роки потому — бороданя, який живе тим, що має із землі, різьбить, наче його батько, одинак, потроху згасаючи і скніючи під тягарем самотності.

Касир поцікавився його ім’ям, розповідаючи про торговельний майданчик як частку доброчинності, і він сказав «Джон», і від цього моменту знову послуговувався своїм справжнім іменем. Не «Керманичем» і не якимсь іншим псевдонімом, що допомогли йому сюди дістатися з далини. Це було звичайне ім’я. Нічим не прикметне. Воно нічого не означало.

Але дотримуючись тактики, яку раніше використовував. Внутрішній тероризм допоміг йому ознайомитися з багатьма сільськими районами. Виконуючи друге завдання під час практики, він провів час на Середньому Заході, розриваючись між округом департаменту здоров’я, удаючи, що допомагає оновлювати програмове устаткування з імунізації. Але насправді він відстежував дані бойовиків. Він знав дороги, які ведуть від цього іншого життя, і мчав ними, ніби ніколи не їхав звідси, легко виконуючи всі фіглі, хоча це було дуже давно, коли він їх виробляв. Відчував навіть певну стресову свободу від цього, радість і простоту, давно йому не знані.