Бекс Хоган - Острови шторму та смутку. Гадюка

самотужки відбиваюся, не певна, чи зможу перебити їх геть усіх, особливо якщо Адлер продовжуватиме залучати все нових і нових бійців.

Та раптом виявляється, що я вже не один у полі воїн. Поруч зі мною миготять дві шаблі, швидко усуваючи Чоук та Тернера з цього рівняння. Бронн та Рен відбивають напади всіх, хто наступає на мене. На якусь мить більшість екіпажу завмирає, ніби хтось ураз їх усіх заморозив.

— Рене?! — вигукує Адлер, ця зрада для нього — неприємний сюрприз.

— Вибачайте, Капітане, — ваш час минув.

Адлер заливається сміхом.

— Троє супроти п’ятдесяти? Ваші шанси геть нікудишні.

— Четверо!

Адлер розвертається і втуплюється в Тобі, що височіє на бізань-щоглі, — очевидно це він звільнив Бронна так само, як і мене. Адлер заходиться маніакальним реготом.

— Ой лишенько! Якщо вони переманили ще й тебе, то мені краще скласти зброю!

Хоч дехто з екіпажу глузує з Тобі, але далеко не всі. Напруга загострюється, наче лезо — і в повітрі витає аромат заколоту.

Мені потрібно переконати решту екіпажу перейти на мій бік. Мушу довести їм, що гідна їхньої відданості. Та якщо мені судилося стати Капітаном, недостатньо лише здобути повагу. Просто зараз вони повинні боятися мене більше, ніж Адлера.

— Можливо, нас лише четверо, та невже ти не бачиш, чого мені вдалося досягнути? — я дивлюся на Адлера, але насправді звертаюся до екіпажу. Це моя промова, і вона має бути на висоті.

— Гадаєш, ми опинилися тут випадково? Я заманила тебе в ці води. Ти тут тому, що цього захотіла я. Ти ой як недооцінив мене. Бріґс, Клів, Мілліґен — всі вони мертві через мене. Але ти все одно не побачив правду просто перед своїм носом. — Я роблю ефектну паузу, а тоді жестом вказую на воду: — Хижаки з’явилися не просто так, це ніяка не випадковість. Їх потрібно було викликати з темних глибин, задіявши магію та проливши кров. Здавайся! Бо інакше вони припливуть сюди за лічені хвилини і знищать нас усіх. Бо це моя магія, моя кров. Вони тут, бо так захотіла я!

Западає дзвінка тиша. Ніщо не лякає цих моряків так, як магія і хижаки.

— Ти брешеш! — вигукує Адлер. — Навіть тобі вистачило б клепки не викликати істот, які принесуть тобі вірну смерть. Та й зрештою, хіба ти спроможна на таке?

— Я ладна пожертвувати своїм життям, якщо це покладе кінець твоєму. Таким і був мій план. Я не боюся смерті, Адлере! А ти боїшся?

Він витріщається на мене, в його оці спалахує іскорка сумніву, а тоді він моргає — і вона зникає.

— Краще вже спустити дух, ніж здатися такому дівчиську, як ти!

— От і добре! Краще я тебе вб’ю, ніж подарую це задоволення хижакам, — цього разу я атакую першою.

Блискавичним рухом нахиляюся по кинджал, який він випустив з руки — і налітаю на нього. На кораблі миттю зчиняється хаос: майже половина екіпажу нападає на решту команди. Рен не брехав, коли запевняв, що є охочі перейти на інший бік, і моя промова переконала їх, що я заслуговую на міцний тил. Та однаково я пильную лиш одного чоловіка.

Для нас обох ця битва вкрай особиста, кожен удар — міцний та вбивчий. Випади Адлера такі потужні та швидкі, що я ледь встигаю відбивати їх, кожнісінький помах його шаблі пригощає мене порцією ненависті. Він суне на мене, а тим часом по всій палубі розлітаються бочки, свистять кулі й навіть зриваються дошки. Щоби витримати натиск, я відтворюю все те, чого мене навчили Ґрейс та Бронн, — відхиляюся та викручуюся, майстерно уникаючи його випадів. На очі потрапляє абордажний якір, я хапаю і жбурляю його, щоб знешкодити кинджал, який летить на мене, розтинаючи повітря.

Така несподіванка спантеличує Адлера, я встигаю стати на рівні ноги — і однієї секунди вистачає, щоб хлиснути лезом по Адлеровому підборідді, залишивши глибоку рану.

Він завмирає, вражено витріщившись на мене, ніби ніяк не повірить, що я насмілилася це зробити.

— Боїшся?! — вигукую я, дражнячи його.

— Тебе, Мерріан? Тобі не вдасться мене налякати.

Під моєю стопою — шабля, яку випустив котрийсь із загиблих; ногою підкидаю її і ловлю, стискаючи в лівій руці. Тепер і я озброєна.

— Мене звати Мейрін із дому Грифів. Зірка Морів. І я маю все необхідне, щоб нарешті зупинити тебе.

З цими словами я налітаю на нього, демонструючи всі можливі па у танці з мечем. Я рухаюся зі швидкістю, якою і Ґрейс, і Бронн пишалися б, а леза в моїх руках не залишають Адлеру шансів. Спочатку він вправно відбивається, але враз я влучаю в його пальці, і він випускає шаблю з рук. Наступної миті я б’ю Адлера ногою в грудину, і він розпластується на палубі. Ось він — мій шанс прикінчити його.

Однак я вагаюся. Знову з’являються сумніви, які, здавалося, я давно вже відкинула. Адлер — уособлення зла, та колись я його любила, і якась часточка мене цього не забула. Чи вартує він цього — чи необхідно заради нього перетворюватися на вбивцю?

Та всі ці думки вмить відходять на задній план, бо розлючені океанські хижаки заходяться товкти бік корабля, різко накренивши «Діву» на лівий борт. Мене тягне вниз, проте я притьмом заганяю свій кинджал у палубу і міцно тримаюся, поки «Діва» вирівнюється.

Я шукаю поглядом Адлера, але він кудись зник. Екіпаж намагається визначити, що більше загрожує їхньому життю — сама бійня чи океанські істоти. І поки дехто продовжує битися, більшість нападає на двох хижаків, що оточили «Діву». Я помічаю Бронна — він зчепився із незнайомою мені Змією. Гукаю йому, він обертається на мій голос, одночасно ліквідовуючи свого опонента, і ми кидаємося одне одному назустріч.

Не встигає він добігти до мене, як океанський хижак проносить свою гігантську голову над палубою, розганяючи екіпаж, наче мух, і скидаючи їх прямісінько у воду. Наступної миті хижак різко здіймає голову догори — і руйнує фок-щоглу. Летять дерев’яні уламки, і нам з Бронном доводиться відступити.

— Мерріан! — він гукає крізь хаос. — Треба вшиватися звідси!

— Біжи до штурвалу! Я приєднаюся до тебе!

Бронн ствердно киває і зникає, а я кидаюся до іншого виходу.

Я встигаю ступити кілька кроків — і мій шлях враз перекривається, але вже не уламками. Океанський хижак широко розтулив пащеку і випустив на палубу потужний струмінь отруйної води. Лунає жахливий вереск, я різко відскакую вбік, підстрибую і хапаюся за снасті.

Я видираюся по мотузці — далі й далі, аж до іншого краю