Бекс Хоган - Острови шторму та смутку. Гадюка

Я викарабкуюся з люка і впевненим кроком через усю палубу прямую до Адлера. Більшість членів екіпажу шалено носяться по палубі й не помічають мене, проте ті, кому я таки потрапляю у поле зору, не вірять власним очам. Вони вражено завмирають на місці. Рен помічає мене, пильно дивиться мені в очі, а тоді посилає ледь помітний кивок й особливу усмішку — я завоювала його повагу.

— Адлере, — гукаю до чоловіка, якого колись звала батьком, — настав час усе це скінчити — раз і назавжди!

Тепер усі на палубі обертаються до мене, а найбільше здивований сам Адлер. Він і гадки не мав, що я на таке спроможна.

Декілька матросів кидаються, щоб схопити мене, проте Адлер різко їх зупиняє:

— Залиште її!

Екіпаж відступає назад, щільно зійшовшись докупи, ніби Адлер наніс їм удар. Вони, як і я, шкірою відчувають його лють.

— Мілліґен здає свої позиції, — промовляє Адлер, вайлувато підступаючи до мене з виглядом, ніби двійко смертоносних океанських хижаків зовсім не женуться за нами.

— Алкоголь завжди був її слабинкою.

Він розуміюче киває головою:

— Ну що ж, Мерріан! Все, як у старі добрі часи…

— Не зовсім! Тоді я була готова на все, тільки б ти мною пишався.

— А як же твоя не пройдена до кінця Ініціація?

— Можливо, я й жадала твого схвалення, проте ніколи не хотіла перетворитися на тебе.

— Однак, ти таки стала мною. Прикінчити Бріґса так, як ти? Я б так не зміг.

— Я не така, як ти!

— Авжеж, продовжуй себе в цьому переконувати, — протягує він, посміхаючись, — але на твоїх руках кров! Ось на що здатна моя дочка!

— Ти не мій батько!

Серед екіпажу проноситься хвиля збентежених вигуків. Впевнена, Адлер не хотів би, щоб вони знали такі подробиці. Але він швидко опановує себе.

— Ти мала б подякувати мені за це! Твій справжній батько — боягуз. Спустив дух, навіть не обороняючись. Щодо твоєї матері, — Адлер вказує на місце, де колись було око, — вона проявила характер.

Він намагається зачепити мене, і йому це майже вдається.

Я збираю все самовладання, аби лиш не пустити у свою душу його сарказм.

— Якщо ти так цінуєш характер, то чому ж ти не вбив Естер?

Він зіщулює своє око, обдумуючи почуте — досі він думав, що Естер немає серед живих.

— Ти хіба не знав? Вона жива, попри всі твої старання. Якщо це підбадьорить тебе, запевняю — вона ненавидить тебе навіть більше, ніж я.

— Жива? — це єдине слово пульсує такою гамою емоцій, яких я від нього й не сподівалася. Я розумію, що він колись справді вмів кохати, хоч це і була дуже своєрідна любов. А тоді всі ці емоції заступив гнів: — Що ж, вельми вдячний! Тепер мені про це відомо. Зараз розберуся з тобою, а тоді піду й доведу справу до кінця.

— Ти її кохав! — я вигукую і одразу злюся на себе, бо наражаю Естер на небезпеку. — Ти вирізав із дерева її фігуру! І тепер жадаєш її смерті?

— Вона мене зрадила. А я не прощаю зрад.

— Я також!

Він зводить брови і заливається сміхом.

— Ти віриш у те, що здатна мене вбити? Мерріан, навіть якби я на мить повірив, що тобі вистачить сили духу… Ти справді думаєш, що достатньо вправна?

Я впиваюся у нього поглядом, сподіваючись, що моя впевненість затьмарить страх.

— Давай це перевіримо!

Посмішка зникає з його обличчя.

— А я сподівався, що до твого вбивства справа не дійде. Думав, що ти приєднаєшся до моєї команди. Віддай мені Західні Острови, і я їх захищатиму. Коли паде Схід, я залишу твого Принца в живих. Я навіть Бронна знову прийму, закривши очі на його дволикість.

— Краще прийняти смерть, ніж приєднатися до тебе!

— У такому разі, дозволь скористатися нагодою, — і він кидається на мене без жодного попередження; його кинджал готовий проштрикнути мене.

Він штовхає мене на палубу, і щоб схопити його за обидва зап’ястя, я змушена випустити свій кинджал. З усієї сили стримую лезо, направлене на моє горло. Адлер достобіса сильний, і на мить я пригадую, як ці руки тягнулися, брали мене маленьку; колись я знаходила прихисток на його руках, а тепер вони вбивають мене. Та вони ніколи не тримали мене з любов’ю. Я була лише трофеєм, якого слід полірувати, щоб той нагадував власнику про його найвеличніше вбивство — і найвищу нагороду. Впіймавши хвилю сліпої люті, я б’ю коліном йому в пах — він послаблює хватку, а мені вдається перекотитися вбік.

Та не встигаю стати на ноги, як він опиняється навпроти мене — в одній руці абордажна шабля, у другій — кинджал. Я ж обеззброєна. Він робить випад до мене, і я швидко ухиляюся. Хапаю з бочки забутий кимось шматок ланцюга й туго натягую його, щоби блокувати міцні удари. Аж іскри летять, коли сталь вдаряється об сталь, і я чую, як над нами кружляє Пазур, вереском протестуючи проти цього безладдя.

— Ти — моє гірке розчарування, — шипить Адлер, поки я відбиваю його атаку. — Ґрейс так нічому тебе й не навчила.

Одна лиш згадка її імені наново запалює мою до нього ненависть, і коли він на секунду відводить руку, я випускаю один край ланцюга і хльостаю ним з боку в бік. Тепер вже Адлер має відбивати удари смертоносного металу.

— Вона навчила мене якраз достатньо, щоб стерти тебе в порошок, ти, брехливий, підступний, кровожерливий покидьок! — я видихаю і рівно на останньому слові вибиваю кинджал з його руки.

На обличчі Адлера з’являється відблиск непевності, а тоді він клацає пальцями. Відчуваю, що хтось наближається ззаду, і ухиляюся саме вчасно — шабля летіла прямісінько в мою голову. Очевидно, Чоук не змогла мені простити, що я перевершила її тоді, у палаці, тож атакує з нечуваним шаленством. Адлер, кланяючись, покидає арену бійки, натравивши на мене ще трьох Змій, і я пускаюся з ними в танок: стрибаю, кусаюся, наношу удари, спритно ухиляючись, коли приходить час захищатися.

— Ти ж не думала, що я гратиму по-чесному? — Адлер регоче, проте я не витрачаю час на відповідь, повністю зосередившись на противниках: розміщення, вага, кут нападу, їхні слабкі місця… Двоє з них легко знешкоджені — перелом руки та різкий удар прямісінько в трахею, але із кожним, покладеним мною на лопатки, Адлер додає ще по двоє — і тепер довкола мене крутяться вже півдюжини. І хоч поки що я