Мілан Кундера - Жарт

всьому, тож намагається врівноважити тягар того зла, яке їй укоїли, тягарем ненависті. Та спробуйте зосередити ненависть на суто абстрактних явищах, на несправедливості, фанатизмі, варварстві, або ж, якщо ви вважаєте ненависною самісіньку людину як явище, спробуйте ненавидіти людство! Така ненависть має надто вже нелюдський характер, тож людина, щоб полегшити свій гнів (адже їй відомо, що сила його обмежена), урешті скеровує його на окрему особистість.

І це мене жахнуло. Тепер Земанек будь-якої миті може сказати, що він змінився (про що він допіру дав мені на здогад із підозрілою поспішністю), й попросити в мене вибачення. І от саме це й було для мене страшне. Що я йому скажу? Що відповім на те? Як пояснити, що я не можу примиритися з ним? Як пояснити йому, що, вчинивши так, я вмить порушив би мою внутрішню рівновагу? Як пояснити, що тоді одна шалька терезів у мені раптом підлетить угору? Як пояснити, що моя ненависть до нього врівноважує тягар того лиха, що спіткало мою молодість? Як пояснити, що він утілює собою те лихо? Як пояснити, що мені треба його ненавидіти?

8

Кінські тулуби заповнили всю вуличку. За кілька метрів від мене я побачив короля. Він сидів на коні, трохи оддалік від інших. Обабіч нього ще двоє коней, ще два вершники — його пажі. Я розгубився. Сидів він трохи згорбившись, як ото робив завжди Владимир. Тримався непорушно, майже байдужо. То це він? Може, й так. Але міг бути і хтось інший.

Я тихенько підійшов ближче. Звісно, з обличчя його не впізнати. Але ж я знаю його поставу, кожен його звичний жест! Я люблю його, а в любові своя інтуїція!

Я пропхався до нього. Я міг його погукати. Це було б дуже просто. Але марно. Король не скаже ні слова.

«їзда» сягнула якоїсь хати. Ага, тепер я його впізнаю! Коняча хода змусить його вчинити порух, що зрадить його. Кінь зігнув ногу в коліні, король схилився в сідлі, та з цього поруху нічого не було видно. Стрічки перед обличчям просто-таки відчайдушно не давали його розгледіти.

9

«їзда Королів» поминула ще кілька хат, жменя роззяв (разом із нами) теж посунула з ними, і наша розмова звернула до іншої теми: панна Брожова перейшла від Земанека до власної особи і почала розповідати, як любить їздити автостопом. Розповідала вона про це так наполегливо (і з якоюсь завзятістю), аж відразу стало зрозуміло, що я слухаю маніфест її покоління. Підкорятися духові покоління (цій стадній гордості) мені завжди було бридко. Коли панна Брожова розвинула свою думку (яку я чув уже з п’ятдесят разів) і сказала, що людство поділяється на тих, котрі беруть автостоперів (люди, що полюбляють пригоди), і тих, котрі не беруть їх (нелюди, що бояться життя), я жартома сказав, що її можна назвати «догматкою автостопу». Вона шорстко відтяла, що вона не догматка і не ревізіоністка, ні сектантка, ні ухильниця, що все це ті наші слова, які ми самі вигадали, то нехай вони нам і належать, а вони їй чужі.

«Атож, — сказав Земанек, — вони інші. На щастя, інші! Інший і словник у них, і це добре. Наші успіхи їх не цікавлять, помилки теж. Не повіриш, але на вступних іспитах ця молодь навіть не знає про московські політичні процеси, про Сталіна, це для них тільки ім’я, та й годі. Уяви собі, більшість із них не знає навіть того, що ще десять років тому в Празі відбувалися політичні процеси».

«Оце і видається мені страшним», — сказав я.

«А певно, це свідчить про рівень їхньої освіченості. Але в цьому і їхня свобода. Вони відгородилися від нашого світу. Вони цілком відкинули його».

«Одна сліпота заступила другу».

«Я так не сказав би. Я люблю їх саме за те, що вони відрізняються від нас. Вони люблять своє тіло. Ми нехтували ним. Вони полюбляють мандрувати. Ми сиділи на місці. Вони полюбляють пригоди. Ми гаяли час на зборах. Вони люблять джаз. Ми безуспішно наслідували фольклор. Вони переймаються самі собою. Ми хотіли порятувати світ. Ми з нашим месіанством мало не знищили його. Може, вони порятують його їхнім егоїзмом».

10

Як це могло статися? Король! Непорушна фігура на коні, огорнута рясними барвами. Стільки разів бачив я її, стільки разів уявляв! Найдорожчий мені образ! А тепер, коли він обернувся дійсністю, вся його близькість щезла. Тепер це просто барвиста личинка, і хтозна, що в ній криється. А що може бути ближче моїй душі в цьому реальному світі, ніж мій король?

Мій син. Найближча людина. Стою перед ним і не знаю, він це чи ні. То що ж тоді я знаю, якщо не знаю навіть цього! Чого ж певен я в цьому світі, якщо навіть цього не певен?

11

Поки Земанек співав дифірамби прийдешньому поколінню, я дивився на панну Брожову і з сумом думав про те, що вона гожа і приваблива, й почував досаду від того, що вона не моя. Вона йшла коло Земанека, весь час брала його попід руку, оберталася до нього, а я чимраз дужче усвідомлював (з року в рік це дедалі частіше траплялося зі мною), що від тої пори, коли в мене була Люція, не мав я дівчини, яку можна було б любити і поважати. Життя покепкувало зі мною, пославши мені звістку про мій крах у вигляді коханки цього чоловіка, якого я начебто переміг напередодні у гротескній сексуальній борні.

Що дужче подобалася мені панна Брожова, то більше я помічав, що вона цілком належить до своїх сучасників, для яких я й люди з мого покоління зливаються в одну безлику юрму, що розмовляє тим самим незрозумілим жаргоном, мислить тими самими заполітизованими думками, живе тими самими тривогами, тими ж таки чудернацькими враженнями від темної минулої пори.

Тієї миті я почав розуміти: подібність поміж мною і Земанеком не обмежувалася тим, що, змінивши свої погляди, він у такий спосіб наблизився до мене; ця подібність була набагато глибша і стосувалася всієї нашої долі: панна Брожова та її сучасники вважали нас подібними навіть там, де ми були запеклими ворогами. Я раптом відчув, що навіть якби розповів їй про моє виключення з партії, то та подія видалася б їй далекою й надто літературною (авжеж, цей сюжет давно вже змальований у багатьох кепських романах), і обоє ми в цій