Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

сухий чагарник, збивав п’яти об каміння. Позаду хрипіли в агонії паломники. Вісім душ, живцем пожертих пітьмою. У скронях гулко гупала кров, перед очима пливли райдужні кола.

Поступово, геть знесилений, перейшов на крок, намагаючись ступати нечутно й тамуючи важке й хрипке дихання. Лемент за спиною вщухнув — усе скінчилося. Думки клубком осатанілих змій копошилися в голові. Відмовляюся в це вірити… Відмовляюся… не про таке мені розповідали ті, хто потай переповідав вісті з долини…

Адем завмер. Раптовий спогад сяйнув у суцільному мороці думок, немов блискавка, що на одну-єдину мить розтинає грозову ніч.

Кара та Ебру — коли виття почулося вдруге, їх уже не було біля багаття… Вони зникли, відступили у темряву, немов за умовним знаком! Ніхто не дивився на них — усі, наче вівці, тулилися до вогню, не наважуючись підвести очі. І він, Адем, разом з усіма — бо знав, бо вірив, що вогонь захистить їх, що з ним не треба боятися ночі.

Це тільки якщо ніч не знаходить собі спільників. У серцях людей темрява буває густішою, ніж в найтемніший опівнічний час.

— Тихіше, — пролунав раптом голос. Ще по-хлопчачому тонкий, з першими, ледь помітними чоловічими нотками. Голос Кари.

Адем відсахнувся, наступивши на суху гілку, яка оглушливо хруснула під п’ятою.

— Тихіше! Вони нас почують! — в шепоті Кари почулася злість.

Адем завмер, напружено вдивляючись у пітьму. Небо з вечора затягнуло хмарами, й ані світло місяця, ані зір не проникало крізь їхню товсту ковдру. Та все ж Адемові здалося, що серед туфових брил і примарних обрисів сухого чагарника, він розрізнив темні постаті підлітків.

— Ти теж утік? — спитала Ебру. — Вони бояться темряви. Вони підібралися до нас із ліхтарями, полишили їх зовсім поряд. Якби ви не дивилися увесь час у вогонь, ви б їх побачили…

— Нам треба йти, — урвав її Кара. — Вони нас шукатимуть.

Підлітки завовтузилися, зводячись на ноги, потім покрокували, ретельно видивляючись, куди ступити. Босі ступні торкалися землі майже нечутно — відійди хлопчик із дівчиною кроків на десять, і Адем загубив би їх. Якусь довгу мить він коливався, але коли їхні обриси почали танути в темряві, охоплений раптовим жахом, кинувся навздогін. Здається, вони навіть не зауважили ані його відсутності, ані появи.

Кроків за двадцять Адем врешті наздогнав підлітків.

— Ви знаєте, куди йти? — прошепотів він.

— До каньйону, — відповів Кара неохоче.

Старий паломник невдоволено скривився. Яка пихата, зухвала відповідь! Звичайно, треба йти до каньйону. Саме на його стрімчастих схилах пустельники облаштовували свої скинії. Вулканічний туф був м’яким і пластичним, легко піддавався обробці, а на повітрі швидко твердішав. Розповідали, що в цих краях будували цілі підземні міста, на сотні ліктів углиб. Але в непроникному мороці ночі — як визначити, де слід шукати каньйон? Після відчайдушної втечі Аден зовсім утратив відчуття напрямку. А підлітки крокували так, немов зараз був білий день і каньйон вони добре бачили.

Так вони прямували крізь темряву. Зима вже давала про себе знати — холодний вітер запускав свої крижані пальці під рам’я, гасячи останні крихти тепла. З рота здіймалися ледь помітні хмаринки пари, руки ломило від холоду, стоптані черевики не могли зігріти закляклих ніг. Але ж Адем розраховував цю ніч, як і попередні, провести біля вогню, зігріваючись його теплом. Нині ж він не впевнений був, що взагалі переживе її. Якщо не нічні почвари, то мороз доконає його. А кляті дітлахи човгають попереду — так, немов навкруги прохолодна літня ніч.

— Треба знайти місце… для ночівлі, — просипів Адем нарешті. — Ми вже далеко… ніхто за нами не женеться…

Він озирнувся, немов боявся, що позаду побачить світло ліхтарів, про які розповідала Ебру. Але темінь там була такою ж суцільною, як і попереду.

«Чудовиська з ліхтарями, — докучливою мухою бриніла в голові думка. — Чудовиська, що бояться темряви».

Діти не відповіли, наче й не почули його. Жахливе виття, таке ж, що лунало біля багаття, знов пролетіло долиною, багатократно відбившись від скель та валунів.

— Хлопче, ти бачив їх? — дочекавшись, доки затихне відлуння, спитав Адем. — Тих… хто напав?

— Бачив, — відгукнувся той невдоволено. — Як і ти.

Адем скреготнув рештками зубів. Один голкою болю вп’явся у щелепу — ясна його ледь тримали.

— Але ж ти розгледів їх? Зблизька?

— Ні. Ми ховалися.

Раптом Кара та Ебру зупинилися. Адем ледь не наскочив на них — втомлений і змерзлий, він майже не розрізняв, куди крокує.

— Тут печера, — мовила Ебру. — Порожня.

Вони спустилися грубо витесаними в туфі сходами. Печера, вирубана в обніжжі самотньої скелі, занурювалася ліктів на десять, після чого низьким тунелем повертала вбік. Схоже, це укриття колись збудували собі чабани. В дальньому його закуті було трохи тепліше, ніж зовні, тхнуло старим гаром та прілим овечим хутром. Знесилені та задубілі від холоду, щільно притиснувшись одне до одного, втікачі спробували задрімати. Ебру заснула майже миттєво, але згодом почала тремтіти та схлипувати. Кара міцніше пригорнув її, притиснув до себе, намагаючись заспокоїти. Хоч би який сон тривожив дівчину, він здавався невимовно тяжким.

Адем не спав. Холод, ломота в ногах та ще живий у спогадах жах не давали йому поринути в благословенне забуття. Він лежав нерухомо, намагаючись втримати слабке тепло, яке вони зберігали між своїми тілами. Ебру не вперше діймали жаскі сновидіння. Паломники перешіптувалися, що дівчинка чи то хвора, чи то божевільна, тим паче, що й вдень вона була відлюдкуватою та постійно ховалася за Кару, який зазвичай все вирішував за них обох. Нині ж, у безсонній темряві, Адем розчув у її рюмсаннях окремі слова — начебто безтямні та безглузді, але… але вони були сповнені такої журби та гіркоти, що серце стискалося і сльози підступали до очей. З часом паломник відчув, як та журба поглинає його, засмоктує в себе, немов у холодне, в’язке баговиння. Його кінцівки скував параліч, у вухах дзвеніло, а повні сліз очі вже нічого не бачили. У скорботі, здається, тонуло само відчуття часу, а застиглий в безкінечному Ніколи простір стрімко твердів, перетворюючись на міцний темний кристал…

Ебру розплющила очі. Наближався світанок, і повітря в печері вистигло настільки, що стіни вкрилися памороззю. Насилу розгинаючи задубілі руки й ноги, всі троє піднялися та в мовчанні почовгали до виходу. Адем після безсонної ночі заледве відчував власне тіло. Він здавався собі привидом, приреченим на вічний холод та темряву.

Назовні ярився крижаний вітер, який ніс тверді й гострі сніжинки, що набивалися в одяг та волосся, боляче сікли шкіру облич. Суцільна пітьма заповнювала собою світ, розчинивши в собі все, не