Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

Вони зупинилися коло отвору, несамохіть притискаючись до високої скелі, наче крижаний вітер враз висмоктав з них усі сили…

Аж раптом темрява попереду розкололася вузькою поздовжньою смугою блідо-сірого сяйва. Зачаровані, вони спостерігали, як шириться, росте цей розкол.

Сходило сонце.

Крізь заволоку хмар його диска не було видно, але сяйво ставало дедалі яскравішим, примушуючи чорноту відповзати по небосхилу на захід.

І в цьому сяйві повільно проступала велетенська фігура, примарна й мерехтлива, бачена немов крізь товщу каламутної води. Вона стояла на трьох тонких, з багатьма суглобами, ногах, схожих на пташині. Гігантські, складені куполом крила скидалися на драконові, але були вкриті величезними чорними пір’їнами, тьмаво сяючими в світанковій заграві. Безока масивна голова була немов зміїна, але закінчувалася важким прямим дзьобом, укритим гострими роговими наростами, наче дно старого корабля — мушлями. Випнуті груди Давнього ворушилися, постійно змінюючи форму та обриси, в яких вгадувалося безліч відростків, що звивалися, мовби ті хробаки. Корона зі шпичаків та пір’їн, перекреслена декількома концентричними кільцями, немов терновий німб, вінчала химерну чорну голову.

Давній рушив вперед, враз переступивши каньйон. Адем гепнув на коліна, репетуючи й затуляючи долонями вуха. З очей, носа та роззявленого рота струменіли рідкі шмарклі. Задубіла від морозу шкіра вкрилася рясним потом, що вже за мить узявся крижаною шкоринкою. Старий з хрипінням та завиванням упав долілиць. Кара дивився на нього з відразою та ворожістю, Ебру ж не зводила очей з велетенської постаті, що височіла попереду. Посинілі від холоду дівочі губи щось беззвучно шепотіли, а з очей, залишаючи крижані доріжки на щоках, текли сльози.

Десь далеко невидимий крізь хмари сонячний диск здійнявся над обрієм — і немов брижі на воді, постать Давнього затремтіла й розтанула в сірому ранковому світлі.

Адем качався по камінню, вигинаючись у корчах і несамовито лементуючи. Ебру з нечутним стогоном сповзла по скелі, її очі оскляніли від сліз. Кара трусив головою та глипав, немов після удару довбнею по голові. Раптом старий паломник завмер, зародком згорнувшись на мерзлому ґрунті. Поки Кара намагався привести до тями Ебру, він підібрався, перекрутився й важко підвівся. Його обличчя й постать спотворилися, наче розбиті паралічем. Навкарачки, загрібаючи колінами, він посунув до підлітків. Кара помітив його, коли той був уже зовсім поряд.

— Ир’рах… м’яртгавадох… — з горла Адема виривалися звуки, надто складні, щоб бути безтямним стогоном чи клекотінням.

Кара намацав на землі каменюку. Уламок туфу — надто легкий та крихкий для добрячого удару.

Адем раптом заціпенів, сліпо витріщаючись на хлопця, потім повільно звівся на рівні.

— Допоможи мені… — хрипко прошепотів він. — Мені так боляче. Біль… він їсть мене зсередини. Допоможи…

Його старечими щоками текли рясні сльози. Сухорлява, в темних плямах тремтяча рука здійнялася й потяглася до Кари. Той не ворухнувся, міцно тримаючи камінь у відведеній назад руці.

— Допоможи… — знову заскімлив Адем, але цієї ж миті його обличчя вибухнуло люттю. Темний слизький рот з пеньками чорних зубів розкрився бридким проваллям, язик тлустим хробаком вивалився назовні, забруднивши підборіддя густою гнилою слиною. Він стрибнув уперед і спробував відштовхнути Кару. Розчепірені пальці, схожі на пташині пазурі, намагалися дістати непритомну Ебру. Кара хитнувся, на мить втративши рівновагу. Адем ухопив дівчину за комір і смикнув до себе, лівою рукою вже тягнучись до її обличчя.

Кара вдарив старого майже наосліп. Камінь влучив у лікоть, почувся хрускіт — шаленець відсахнувся, але Ебри не відпустив. Його пальці немов звело судомою. Задкуючи, він тягнув за собою безпорадну дівчину, наче дорогоцінний скарб. Кара одним стрибком наздогнав його і знову вдарив. Адем здійняв руку, намагаючись захиститися, але не встиг — туфовий уламок упав йому на голову, трохи вище лоба. Бризнула кров. Старий заскиглив, випустивши свою здобич. Ебру впала на каміння. Кара став над нею, готовий захищати дівчину. Адем лементував, лівою рукою розмазуючи по обличчю кров. Права безсило теліпалася. Кара свердлив його поглядом, стискаючи камінь так, що аж нігті побіліли.

Адем позадкував, а потім розвернувся й почовгав геть, рюмсаючи та скімлячи. Кара не зводив з нього очей, аж доки постать паломника розчинилася в ранковому серпанку, і лишилося саме його нестямне белькотіння, що звучало в світанковій тиші, наче забуті прокльони та закляття. Ебру застогнала, приходячи до тями. Кара допоміг їй підвестися. Від холоду у обох цокотіли зуби, а в суглоби наче цвяхи позабивали.

— Чом старий напав на нас? — запитання здавалося Карі дурнуватим, та він усе ж не втримався, щоб не поставити його. Він гадав, що Ебру має відповідь кращу, ніж його власна.

— Він подивився в очі Давньому, — слабко промовила дівчина, — тож Темир Тернгі позбавив його глузду.

— Ми також дивилися на нього, — зауважив Кара.

Ебру, спираючись на плече Кари, зробила декілька невпевнених кроків. Задубілі ступні здавалися дерев’яними колодками, твердими та нечутливими. Кроки слабким відлунням відгукувалися десь вище колін.

— Ми нічого не просили в нього. Адема привела сюди жага. Він хотів отримати від богів долини те, чим не обдарували його за її межами.

— Тож Давній покарав його?

— Ні. Те, що ми бачили — не Давній. Не сам Темир Тенгрі, а лишень спогад про нього.

Спантеличений, Кара деякий час витріщався на супутницю. Ебру невидющим поглядом дивилася перед собою, кожної миті зосереджена тільки на наступному кроці.

— Спогад? — обурився він нарешті. — Але ж ми бачили його! Бачили всі втрьох. Адем увечері, біля багаття, розповідав про Давніх на межі долини, про досвітні сутінки… Хіба не тому в долину прямують паломники з усієї Імперії?

Ебру похитала головою.

— Ні. Не тому.

Кара надовго замислився. До краю каньйону лишалося не більше двох стадій. Уже було чути, як струменить унизу Мелендиз, вперто прокладаючи поміж каменів своє звивчасте річище.

— Стривай, — мовив нарешті хлопець. — Якщо він є спогад… то чий? Спогади мають комусь належати. Вони не можуть бути нічиїми.

Ебру замислено подивилася на нього. Її кивок був ледь помітним.

— Не можуть.

II. Аджена

У прохолодному нерухомому повітрі стукіт підошов лунав чітко, уривчасто, підхоплений та помножений сухим, розміреним відлунням. Шурхіт босих ніг наче доповнював той дрібний стукіт. Ці звуки, най прості та буденні, здавалися величними — бо такими робило їх це місце.

Скинія, що глибоко занурювалася в скельні надра, попри очікування не була сирою темною норою. Прорубані в туфі коридори були широкі та просторі, з округлим склепінням та різьбленими арками отворів. Вузькі вентиляційні шахти пропускали довгі скісні смуги-промені, в яких танцювали іскристі пилинки. Сонячне сяйво фарбувало стіни й підлогу золотаво-білим.

— Скинії долини дають ченцям спокій та умиротворення, —