Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

у Львівській політехніці мала зберігатися дипломна робота інженера-електрика Леона Яроцького. Або якісь курсові роботи…

В листі жодного разу ім’я того, хто писав, не згадувалося. Але чому? Що означала фраза: «…довелось мені ім’я змінити, а разом із ним усе інше»?! Якщо Леон справді змінив ім’я і тепер не хотів виказувати нове – що підштовхнуло його до подібного вчинку?

Що означали згадки знайомих сімейства Яроцьких по Берегомету – Дем’яна Кандиби і Михайла Говалешка[149]? Про яку таку «сварку» з другим йшлося, якщо цей чоловік хоча й був відомий на весь Берегомет, проте тато Маркіян стикався з ним виключно по роботі?

Чому Леон (якщо він справді написав цей лист) спочатку назвав сестру «Мусею», а потім одразу ж вибачився за це? Він же повинен знати, до чого Марічці це не подобається! А також що вона дозволяла називати себе Мусенькою тільки вітчиму…

І знов-таки, чому всі ці імена в листі наводяться, але ім’я автора замінене обтічним словом «Братик»?

Марічка й Радомир обдумували всі ці моменти до глибокої ночі, але нічого путящого не могли придумати, аж поки жінка не зачепилася за фразу: «Знайте лише, що проживаю я тепер по сусідству з дядьком Дем’яном Кандибою». На перший погляд, вона була позбавлена будь-якого сенсу, оскільки згаданий в листі Кандиба спокійненько жив собі в Берегометі, отож якби Леон Яроцький і справді мешкав десь поруч – ніяких проблем загалом не було б. Отже, за цими словами явно щось ховалося…

Що саме, Марічка здогадалася вже ближче до ранку, коли за вікном на сході ледь-ледь порожевів небокрай. Річ у тім, що з якоїсь там причини до дядька Кандиби приліпилося вуличне прізвисько «Канада»! Отже, «проживаю я тепер по сусідству з дядьком Дем’яном Кандибою» могло означати, що Леон живе тепер… по сусідству з Канадою! А це вказувало, що він перебуває в Сполучених Штатах – он воно що! От які «сусіди дядька Дем’яна» зголосилися його «прихистити»!

В цьому світлі швидко знайшлося пояснення уявній «сварці» з Михайлом Говалешком. По-перше, під час війни той був поранений в боях за Прагу. По-друге, його прізвище було співзвучним із прізвищем чеського драматурга-фашиста Вацлава Гавела, якого провідні радянські газети затаврували як одного з кривавих поплічників світового імперіалізму в ідеологічній царині. Таким чином, фраза з листа про «сварку з Михайлом Говалешком» могла означати, що, опинившись у США, Леон розповів кому слід якусь свою правду про події, що мали місце в Чехословаччині в 1968 році. Також цілком очевидно, що така правда жодним чином не сподобалась би в КДБ – от тому він, ймовірно, і змінив ім’я! Тому й не вказав навіть своєї нової адреси – бо побоювався «довгої руки» радянських чекістів. Тому й попросив, очевидно, передати листа сестрі якомога непомітніше.

Насамкінець, автор прекрасно знав, що Марічка терпіти не могла, коли її називали «Мусею». Тим не менш, назвав її так, немовби натякаючи: він змушений писати не те, що хотів би – але справжній сенс у написаному відшукати можна. Якщо тільки захотіти читати поміж рядків…

Коли Марічка і Радомир нарешті зрозуміли все, на вулиці вже й розвиднілося. Отож чоловік нарешті ліг спати, а жінка, попри легке гудіння в голові після безсонної ночі, нашвидкоруч перекусила тим, що під руку потрапило, й зазбиралася на розвозку. Вона вже все вирішила: приїхавши на «цегельку», слід негайно переговорити з майстром зміни й написати заяву на кількаденну відпустку за власний кошт – бо слід з’їздити до Берегомета й розповісти про все вітчиму. Шкода, звісно, що мама Клава померла – але нехай хоч він дізнається про долю любого свого Леончика!..

Харків, 20 жовтня 1974 року

– Ірмо!..

– Ну, чого тобі, Севко?

– Послухай-но, Ірмо, невже ми і справді провернули все це?

– Справді провернули.

– Аж не віриться, чесне слово!..

Сьогодні була неділя, зараз уже вечоріло. Отож у Корнія була вечірня недільна вистава у Старому харківському цирку. На прохання дружини він забрав із собою на роботу також їхню дочку Римму – таким чином, Ірма дістала можливість приділити гостеві максимальну увагу.

Чоловік не ревнував, ні! Ще від самого початку їхнього шлюбу він звик до ситуації, коли дружина регулярно відправлялася в рейси в якості залізничної провідниці, та й сам Корній час від часу виїжджав на гастролі. Але це було, коли вони були молоді та проживали в Києві. Там все було прекрасно, все їх влаштовувало… окрім неможливості при такому стилі життя завести дитину.

Тому перебравшись до «першої української столиці», Ірма почала з того, що з вагонної провідниці перекваліфікувалася на вокзальну касирку. Що ж до Корнія, то в Старому цирку невдовзі намічалося відкриття[150] Харківської філії Всесоюзної дирекції з підготовки циркових програм, атракціонів і номерів. Враховуючи багаторічні успішні виступи на арені в якості музичного ексцентрика, чоловік сподівався, що в новій філії для нього знайдеться місце: мусить же хтось нові покоління циркачів виховувати!

Завдяки цим змінам подружжя нарешті дозволило собі здійснити давню мрію – отак і народилася їхня Риммочка! Всі троє були дуже щасливими, однак сьогодні зранку до Ірми немовби сніг на голову звалився несподіваний гість – провідний інженер Інституту органічної хімії Всеволод Тихомирович Чорнозуб власною персоною!

– Це з Мотовилівського дитбудинку, ми зростали разом, – коротко пояснила Ірма. – Скільки я попереджала це «вовченя»: захочеш в гості – приїжджай, але ж заздалегідь попереджай! Та де там… Як був дикуватим «вовчонком», так ним же й залишився, з роками не змінився анітрохи! З його сестричкою мати справу було простіше. Добре, що сьогодні хоч не моя зміна в касі, бо нам би поговорити по душах!

Корній одразу ж, без зайвих пояснень усе зрозумів і Римму з собою на роботу забрав. Дівчинці то тільки на радість: циркову виставу відвідати замість того, щоб уроки на понеділок готувати!..

Що ж до Ірми та Всеволода, то, лишившись на кухні за вечерею з пляшкою «Трамінеру», вони віддалися давнім спогадам. Річ у тім, що завтра, в понеділок виповнювалося рівно півтора десятиліття відтоді, як «вовчата» помстилися заступникові голови Щорсівського райвиконкому товаришеві Калащуку за смерть своєї матері та за власне спаплюжене дитинство. Звісно, святкувати подібні дати авансом якось не заведено – погана прикмета… Але, по-перше, товариш Калащук був ще тим покидьком, по-друге, він безславно подох, по-третє, вихідний був сьогодні, а завтра понеділок.

Отож і влаштували вони вечерю на двох – один з месників і та, яка допомагала здійсненню помсти. Бракувало їм хіба що Рити Чорнозуб, але їй зателофонували до Москви й мали з нею двадцятихвилинну бесіду.

Тепер же пляшка «Трамінеру» спорожніла, вечеря була доїдена, перейшли до чаювання.