Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

підсудні відбулися трирічним умовним покаранням. Отже, попереду у Сергія Йосиповича буде ще багато, дуже багато тюремних коридорів, значно довших за той лабіринт, який він знов і знов долав у Лук’янівській в’язниці. Так, коридори ці настільки довгі, що топтати їх доведеться не менше п’ятирічки…

Звісно, якщо засуджений режисер не наразиться на додаткову «посадку»! Бо від нібито найсправедливішої у світі «влади робітників і селян» можна очікувати будь-якої підлості, будь-яких провокацій! І ув’язнення на новий термін також.

Але… нічого, нічого! Скільки разів відправляли за ґрати його батька (світла пам’ять і земля йому пухом) – але ж не зламався старий! І навіть примудрявся виходити на волю завчасно. Що ж, сидів батько – настала тепер синова черга. Мабуть, це доля така лиха! Родове тавро.

Луцьк, травень 1974 року

Колись давно і Марічка, і її чоловік Радомир Демидась працювали на 223-й авіаремонтній базі[147]. Усе було добре, аж доки не настав 1968 рік: саме тоді під час введення радянських військ до Чехословаччини зник безвісти її брат Леон. Обставини зникнення лишалися достеменно невідомими принаймні для родини Яроцьких. Одне було зрозуміло: з цією справою щось явно нечисто – адже і маму Клаву, і тата Маркіяна неодноразово викликали на «бесіди» до Управління КДБ у Чернівецькій області, де щоразу засипали зливою малозрозумілих запитань і натяків.

«Та хай би краще ці харцизяки Леончика мого повернули живим-здоровим, ніж про його друзів мене питати! Я там знаю його друзів?! Воно мені треба, чи що?!» – обурювалася старенька мати, аж доки ці переживання… не звели горопашну в могилу. Відтоді до КДБ ще деякий час тягали невтішного овдовілого батька. Потім вже в Луцьку довкола сімейства Демидасів почали увиватися якісь підозрілі особи. А завершилося все тим, що у відділі кадрів авіарембази Марічці та Радомиру по-доброму запропонували написати заяви на звільнення за власним бажанням. Воно й не дивно: ремонтування авіаційних двигунів – матерія тонка, багато в чому пов’язана з різноманітними секретами. Навіщо ж ризикувати розкриттям таємниць радянської авіації?

Довелось обом працевлаштуватися на «цегельку»[148], що в Кульчині. Відтоді Марічка обслуговувала автоклави, Радомир же прилаштувався бульдозеристом в кар’єрі. Робота, звісно, не дуже інтелігентна у порівнянні з авіарембазою – та що поробиш! Головне, платили добре. Окрім того, через близьке розташування підприємства до Луцька можна було не клопотатися про зміну місця проживання. Хоча довелося привчати себе до щоденних поїздок на роботу розвозкою – але звикли доволі швидко.

Одна проблема лишалася нерозв’язаною: Маркіян Лукич залишився в Берегометі сам. Хоч як умовляли його перебратися на Волинь, він відмовлявся навідріз: «Старий я, аби вкотре на нове місце перебиратися. Звик я до Буковини, та й Клава тут похована – хоч і пізно ми зустрілися, та я її кохав… Отож не поїду до Луцька, і не просіть! За онуками наглядати? Самі своїх дітей піднімайте – либонь, не маленькі. Якщо хочете – привозьте цих розбишак на літо, а так самі, самі…»

Життя налагодилося.

Як раптом невдовзі після Дня Перемоги з Марічкою стався дивний випадок. По дорозі на роботу вона звернула увагу, що у розвозці поряд з давно знайомими робітниками їхав один незнайомець. Особливої зацікавленості це ні в кого не викликало: мабуть, на «цегельку» влаштувався новачок – цілком можливо… Він ще встигне перезнайомитися з усіма.

Таким чином, Марічка швидко забула про нічим особливо не прикметного мужичка. Та коли виходила з розвозки на кінцевій зупинці – відчула, як хтось тицьнув їй у руку якийсь паперовий прямокутничок. Озирнувшись, побачила за спиною незнайомця.

– Це вам, на самоті глянете, – ледь чутно прошепотів він. Після чого одразу ж обігнав Марічку і широкими кроками попрямував у бік заводу, фасад якого прикрашав трохи вилинялий кумачевий транспарант заввишки в цілий поверх, на якому гігантськими білими літерами було виведене популярне радянське гасло:

МИРУ – МИР!

Під час робочої зміни вони не зустрічалися, після зміни назад до Луцька розвозкою незнайомець не повертався. Мабуть, вибрався з Кульчина в якийсь інший спосіб. А може, залишився в селі – хтозна.

Відчуваючи щось незвичайне, жінка поклала паперовий прямокутничок до кишені кофтини, не розгортаючи. До вечора ледь дотерпіла. Папірець увесь цей час пролежав там, де його поклала вранці, – у кишені кофтинки. Переступивши поріг квартири, Марічка нарешті витягнула прямокутничок на світ, розгорнула… і не впала лише тому, що вчасно притулилася до стінки: адже папірець був списаний почерком її брата Леона:

Добридень, мої дорогі рідні люде!

Не знаю, коли цей лист дійде до вас і чи дійде загалом. Не знаю цього… і не знатиму, можливо, ніколи: адже повідомляти вам зворотню адресу в моєму становищі було б верхом необачності. Я просто пишу цього листа, щоб повідомити: я живий і здоровий, зі мною все гаразд.

Як так сталося, що в 1968 році я щезнув?.. Сталося, ото й усе. Написати докладніше не можу, оскільки боюсь виказати людей, котрі допомогли мені викрутитися з надзвичайно складних обставин, до яких я втрапив не з власної волі. Лише одне прошу зрозуміти: все буде добре зі мною! І дуже сподіваюся, що і з вами усіма також буде добре.

Шукати мене не треба: це небезпечно. Знайте лише, що проживаю я тепер по сусідству з дядьком Дем’яном Кандибою. Мені тут дуже подобається, але на те було дві умови. По-перше, треба було розповісти всю правду про те, як ми посварилися з Михайлом Говалешком – ну, отож я й розповів… А по-друге, ім’я моє різало вухо тутешнім жителям. Тим самим сусідам дядька Дем’яна, які зголосилися мене прихистити. Отож і довелось мені ім’я змінити, а разом із ним усе інше.

Тому якщо я колись і з’явлюся вдома, то зватимуть мене зовсім не так, як раніше. А з’явитись рано чи пізно я таки збираюся – бо дуже вже хочу обійняти маму і тата! Вони немолоді вже, тим не менш сподівань моїх ніхто в мене не відніме. А щодо сестрички Мусі (вибач, Марічко, але нелегко позбутися давньої звички) – то це вже само собою! Ми ще стрінемося, вірю в це.

Цілую міцно,

Братик

Того вечора Марічка тільки й робила, що безупинно плакала і все читала-перечитувала листа. Ні поратися по господарству, ані перевіряти уроки у дітей вона була не в змозі. Насилу дочекалася повернення чоловіка після другої зміни: аби лягти спати, не могло бути й мови – до глибокої ночі разом з Радомиром жінка гадала, що це за послання таке і що воно означає?!

Так – почерк Леона вона упізнала одразу. Але ж почерк можна підробити… Дістати зразки для підробки при бажанні було неважко: наприклад,