Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

його прямо рублем... не зiгнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда свя­тая?.."

Вона була тепер сердита на всiх людей, на весь мир, на весь свiт, -на панство, що її сина побило... Хто їм дав право її дитину безчестити?.. На москалiв, що так неми­лосердно, по-катiвськи били; на людей, що не тiльки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та смiялися... У кожнiй лю­динi вона бачила тепер свого кревного воро­га. У цокотаннi сусiди вона чула гiркий глум над її мате­ринським жалем, над її бiдною головою; самий голос бабин, старий та спокi­йний, здавався їй потайними жа­ртами над нею самою... "Чужi... чужi... Що їм?.. у них бо­лить?.. їм шкода?!" - думала вона, обливаючись гiркими слiзьми, що так i плили, так i лилися одна за другою. I кляла вона свою долю; прокли­нала людей, проклинала свою кохану дитину - свого сина, котрого так жалкувала... То був болiсний лемент душi, глибока враза серця, - нiкому не вiдомi, окрiм матерi... Тi­ль­ки одна мати вмiв разом кохати свою дитину й ненави­дiти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути - й не дивитися, не слухати.

На другий день прокинувся Чiпка, як уже сонце пiдбил­ося. Окликнув Лушню. Лушнi вже не було. Дi­ждавши, поки Чiпка заснув, вiн тихенько злiз з печi, ви­йшов з хати та й потяг прямiсiнько в Крутий Яр.

- А що Чiпка? як? - стрiли його товаришi.

- Нiчого... живий! Усе гаразд... Глядiть тiльки: нi слова, де були. Сказав, - у чорнiй сидiли...

I давай розказувати, як його Чiпка трохи не вбив, як вiн вибрехався; розказав i про останню розмову з Чiп­кою; радив пристати... Пацюк одразу згодився, Матня впирався.

- Стань у службу, - одказав вiн, - нiколи й чарки горi­лки випити...

Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чiпчину раду. Оже вiн згодився найнятись не в. кого з ха­зяїв, а де-небудь у жида на винницi або в броварi. Так i зробили. Той день перегуляли, а на другий усi три пiшли на Побиванку до жида, стали на винницi.

Чiпка пiдождав, поки геть пiдбилося сонечко, одягся в свитину й пiшов до баби, де жила мати. Надворi зустрiв вiн бабу.

- Добридень, бабо!

- Добридень.

- Що мати - у вас?

- У мене.. А що?

- Та нiчого. Я до матерi, коли можна.

- Iди. - "Чого це вiн?.." - подумала баба, й страшно їй ста­ло. Вона мерщiй в хату.

- Мотре! Мотре!

- Чого?

- Син iде...

Мотря не одказала нi слова, - тiльки затрусилася... То мо­розом її осипає, - вона бiлiв, то у жар укине...

- Чого вiн iде? - за Мотрю спитала дiвка.

- Не знаю, - одказала баба.

А тут i Чiпка в хату.

- Добре здоров'я вам, бабо, й вам, мамо!

- Здоров був. Чiпко, - одказує баба. Мотря одвернула­ся; сльози заслали їй очi... Усi мовчали. Чiпцi нiяково стало... Зом'яв вiн у руках свою шапку й несмiливо промовив:

- Я до вас, мамо...

Мотря не озивалася. Чiпка собi замовк. У хатi зробилос­я важко, мов стеля нагнiтила...

- Чого ти до мене прийшов? - нешвидко вже вимовила Мо­тря, все-таки не глядя на Чiпку.

- Прийшов я, мамо... перепросити вас... Дурний я тодi був, п'яний... зневажив вас... зобидив крiпко... За те мене бог покарав... Простiть мене! не гнiвайтесь уже на мене!

Не видержала Мотря. Сльози бризнули з пере­повнених очей i, як горох, котилися по виду, падали на долiвку. У ду­шi разом заговорила й одрада, й жаль, i докора... їй любо, одрадно було, що син покорився, в. що вiн побачив, якого лиха наробив собi через свою дурну голову та ледачу волю, що вiн повинуватив себе перед нею, перед матiр'ю котру образив так... I разом уставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце; прохалася вилитись хоч у гiрких докорах... Мотря, вмиваючись сльозами, стала ганьбити сина.

- Тепер, бач, i до матерi?!. тепер i до неї, як нiкому пожа­лiти?.. А як тодi, - так мати сяка й така!.. Чи тобi не соро­м­но? чи тобi не грiх?.. мене на старiсть е пустив по чужих лю­дях тинятись... шматок хлiба од чужих людей при­ймати... таке про тебе слухати?.. Що ж мати, - ворог твiй?.. Мати, як мати!.. Вона б своєї пучки врiзала, та дала своїй дитинi, щоб йому було краще!.. А ти зараз - угору; зараз - сяка та така!.. I А тепер, бач, як поповчили, так i матерi стало треба? Зараз до неї? Що - добра московська наука?.. до­бра?!. Тепереньки й покора де взялася... А тодi... мати слово i скаже, - а ти десятеро... мати заплаче, - а ти в бучу!.. А я тобi скажу, сину, коли б у матерi була та­ка сила, щоб те­бе провчити, як чужi провчили, то не скакав би ти, як зi­нське щеня, вгору, - не дорiкав би гi­ркими словами стару матiр, що над тобою довгих нiчок недосипляла, од свого рота одривала та тобi давала!.. не ображав би ти її серця так!..

- Не згадуйте вже того, мамо!.. Простiть... забудьте! То було давно, колись... Що ж п'яний чоловiк?.. П'яний - дур­ний... Самi знаєте: не поставить свiчки, а звалить!..

Мотря замовкла, втирала рукавом сльози... Баба й собi додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чiп­ка сто­яв, повiсивши голову, коло порога... Мотря глянула на його - i разом перевернула своє серце на великий жаль.

- Мабуть, тебе, сину, там так понiвечили, що й кiстки цiлої не оставили?.. - сказала вона, з жалем дивлячись на його блiдий, болiсний вид. - Дивись, як на виду спав... по­блiд, позеленiв!..

- Спина, мов печена, болить, - жалiвся Чiпка. - Скаже­но би­ли!..

- Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..

- Чули ми. Чiпко, - вмiшалася баба, - чули, аж сюди до нас крики доходили... Так, немов мерцi з домовини, тi­льки: - о-о-ох!.. о-о-ох!.. - стогнали...

- Вони, мабуть, тебе до живого побили? - знову питає Мотря.

- Та є всього...

Мотря скривилася, мовчала.

- Чи ти ж хоч сорочку перемiнив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмае? - трохи згодом питав мати.

- Нi, є... та не перемiняв.

- Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприси­хає, поздираєш, ятритиметься... гiрше буде!

- Присхне!

- О, бодай тебе! - усмiхнулася баба.