Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

Мітчел міряв тиск, перевіряв пульс, обстукував суглоби, і лише тоді, коли Мітчел першим зняв легку піжамну куртку, запитав:

— Ви ще сумніваєтесь, сер?

— Я? Ніскільки. Я тільки дивуюся, як вам поталанило одразу стати на мертві ноги. Я знав, що ви одужаєте, але ж не сьогодні…

— Мені здається, я ні години не лежав у ліжку, містер Едді.

— Так? Ви це стверджуєте? І ви нічого не пам’ятаєте? Навіть того, що до вас сьогодні приходив містер Вундстон?

— На жаль.

— Тоді дякуйте долі, ви народилися під щасливою зіркою. Я зараз випишу вам перепустку. Якщо бажаєте, після душу поп’ємо чаю у міс Аніти. Ви, кажуть, страшенний ворог алкоголю, а то б ми відзначили ваше одужання. Ви знаєте міс Аніту? — Мітчел зумисне змовчав про заручини, щоб жодним словом не нагадувати Острожному про його дивне забуття.

— Міс Аніту я знаю давно.

— Але в палаті ви з нею зустрілися тоді, як одужали? Чи не так?

— Можливо, вона була там і раніше, але я не пригадую її.

— Якщо ви не вірите в дива, то вважайте це феноменом людського буття і вашої нелюдської волі до життя. Вам нічого перед цим не снилося?

— Ні, я просто зрозумів: якщо не встану, то закам’янію у чорному склі.

— Могло бути й таке. Людина часто бачить вві сні свої хвороби, про які ще не здогадується навіть лікар. — Едді Мітчел полегшено зітхнув, і аж тепер йому відлягло від серця, бо все ще думав, що Острожний перебуває в стресовому стані.й може ще надовго злягти в ліжко. — Ходімте під душ, містер Павел, бо останній дощ ми проґавили, а наступного довго ждати!

Уже з сусідньої кабіни Мітчел гукнув:

— Не забудьте, що у вас сталева воля, сер. Можливо, це вам колись знадобиться.

XXXI

Хілда Брайнт зупинила машину на широкому дворищі заміської вілли Джіма Френка, стримано усміхнулася до Джоя Блеклі, що сидів поруч.

— Сподіваюсь, ви тут уперше?

— Так. Я взагалі не люблю заміських котеджів: там часто трапляються якісь неприємності, - відповів Блеклі й з недовірою глянув на досить похмуру споруду, муровану з жовтуватого черепашнику.

— Ви боїтеся? Доки я з вами, мій любий друже, вам слід остерігатися лише моїх примх. Я дуже запальна, Джой, і не терплю ніяких відмов.

— Я вже звик, — байдуже відповів Джой і повів рукою в напрямку двох спортивних автомашин. — Чимало гостей збирається. На таких машинах їздять здебільшого небалакучі джентльмени.

— Ви маєте на увазі молодчиків Джіма Френка? — Хілда грайливо гойднула срібним талісманом — маленьким черепом з агатовими очима, вчепленим до ключів від автомобіля.

— Чесно кажучи, у мене недобрі передчуття, міс, — з кислуватою міною на обличчі буркнув Джой. — Мої нерви перетворилися на антени, і мені здається, я чую, про що зараз думають он за тими вікнами.

— Це у вас від самотності, Джой. Ваша робота не для слабкодухих, але ж вам непогано платять.

— Не скаржусь. Проте мені хотілося б знати, хто нас супроводжуватиме до головного шляху, — натякнув Блеклі й знову озирнувся на спортивні автомобілі. — Неприємний у них колір. На червоному кров здається масною плямою, не більше. Не всякий полісмен зверне на це увагу.

— Заспокойтеся, Джой, — сказала роздратовано Хілда й сховала ключі до шкіряної торбинки з довгим плетеним ремінцем. — То машини Х’ю Вундстона і Мері Макларен.

— Ви впевнені? — Блеклі послабив вузол краватки, що неприємно здавлювала шию.

— Після смерті Малькольна на його віллі поселився наш улюбленець містер Х’ю, — пояснила Хілда. — Мері попросила його продати автомобіль чоловіка й купити ось цих невловимих акуленят.

— Мері з Х’ю живуть разом? — запитав Джой, маючи на увазі інтимні стосунки власників спортивних машин.

— Зверніться до Мері. Гадаю, їй буде приємно бачити бодай одного ревнивця, — мстиво зауважила Хілда. — Чому ж ви мовчите? Не наважуєтесь образити свою утриманку? Я не ревнива, Джой. А Мері справді молода й зграбніша. Спробуйте. Можливо, в одну з тих машин сядете ви, а не містер Х’ю, і тоді я зможу приїхати до вас у гості на колишню віллу бідолахи Малькольна.

— Я завжди любив чесну гру, міс, — стримано відповів Блеклі.

Хілда витримувала паузу, їй було приємно бачити, як в очах її коханця гасне шал, і він упокорено озивається:

— Я сьогодні надміру зухвалий. Прошу вибачити, міс.

— Пусте, Джой. Ви мені подобаєтеся неотесаним і незалежним. Не скоряйтеся, бо я дуже вередлива міс, — сказала Хілда уже перед дверима й весело розсміялася, притримуючи за лікоть надміру серйозного Блеклі. — Пам’ятайте, ми більше слуги диявола, ніж учені, і нам прощаються найстрашніші земні гріхи. А любовна зрада — лише невинний жарт, друже. Заходьте і намагайтеся поменше говорити з містером Френком. Це справжній Вельзевул з блакитними очима.

Джой узявся за чорну ковану ручку дверей. Вони напрочуд легко відчинилися, і Блеклі здогадався, що тут вартує автоматика. Хотів сказати Хілді, що за ними давно стежить швейцар або навіть сам Френк і хтось із них натиснув на кнопку автоматичного замка, але Брайнт уже вихваляла розкоші господаря будинку, хоча в передпокої, окрім них, нікого не було.

— Як я люблю цей стиль наших пращурів, — втішалася Хілда оббитою тесаним дубом вітальнею і чорним окуттям у вигляді списів, стремен, кручених ґраток на вікнах. — Усе це тепер рідкість, містер Блеклі.

— Особливо у наш поролоново-пластиковий вік, — підтакнув Джой, і Хілда нагородила його вдячним поглядом.

— Шкода, містер Френк рідко запрошує гостей в стіни цього чарівного замку, — з удаваним розчаруванням зітхнула Хілда Брайнт.

— О, це ви, міс Хілда! Ви