Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

волосся, як у Бальзака. Стіни лабораторії обліплені портретами актрис. Обличчя в них — чисті, фотогенічні. Мабуть, подобаються йому і гарні дівчата. А сам прищавий, рудий, зачуханий. Зачухані і його знімки в газеті. Ні фантазії, ні вигадки. Статичність, сухота…

Оце й увесь штат.

Ну, і нас двоє — я і Гарбузик. Цікаво було б поглянути на себе чужими очима, очима людей, до котрих ми приїхали на виручку. Либонь, вони теж помітили в нас якісь характерні риси. І, певне ж, насамперед — найнегативніші.

Завітав до мене Лесь Лебідь, приїздив від обласної газети на Поліську птахофабрику.

— Чув новину?

— Яку? Лопухові нарешті вирізали мозоль? — спробував я відгадати.

— Ні.

— Знову хтось одружився?

— Розбишака побив Артура.

— Невже?

— Можу перехреститись.

— А за що?

— Пропонував посередництво.

— Яке? Перепродувати валюту?

— Видати у Мюнхені гуморески.

— Та ну?

— Чесно.

— А Грицько?

— А Грицько йому — в пику. Той, як цуцик, підібгав хвоста і ходу… Навіть не скаржився нікому…

Ще одну новину привіз Лебідь:

— Десь у липні, Юрку, стаю батьком.

— Бороду відпустиш?

— Не росте, клята. Пушок, як у цапа… Три волосинки… А вже батько я!

Ось тобі й Лебідь. Молодший за мене на рік, а бач… батько!

Відвідувачі.

Сьогодні приходило двоє. Літній чоловік у фуфайці скаржився, що його оштрафували несправедливо. Приніс довідки. Я подивився — справді, щось там накрутила адміністрація. Обіцяв допомогти.

— Не знаю, як і дякувати вам…

— Нічого дякувати, — кажу, — це наш обов’язок: робити добро.

Молодий увійшов боязко, якось наче боком.

— Сідайте.

Сів на краєчок стільця. Мнеться.

— Вірші? — здогадуюсь я.

— Вірші.

Читаю.

Чекає з надією, боїться. А вірші непогані.

— Дещо надрукуємо, — запевнив я, щоб довго не мучити поета.

І засяяв молодик, наче ще помолодшав.

Люди, люди… Як би я хотів зробити вас усіх щасливими. Щоб вам не заважали ні крутії, ні шахраї, щоб вам удавалися вірші і працювалося, як на святі співалося. Щоб кожен у своєму житті мав велике, повнозерне щастя, бо мають його, на жаль, не всі… Не всім родить ця нива…

Прийшов до редакції дід з кошовкою — мабуть, з базару або на базар зібрався.

— Прочитав, дітки, звернення до читачів. І сам написав.

— Що ж ви написали?

— Мемуари.

«Мій задум не провалився»,— майнуло в мене в голові, і я підморгнув Пироженкові: знай, мовляв, наших! Автором звернення був я.

— Давайте ваш рукопис.

— Що? — не второпав дід.

— Те, що ви написали, — пояснюю, — давайте.

— А-а-а…

Подав два густо списані аркуші з учнівського зошита.

«Письмо до ридакції Поліські вісті від громадянина Салацького Кирила РІосиповича дорога ридак-ція прошу пропустити мої мемуари в газету, — став я читати його твір без ком і крапок, — я служив у робітничо-селянській армії з сімнадцятого року і по дев’ятнадцятий служив я при штабі дивізії ми стояли в Чернігові оточені ворогом білими бандами стояли босі й голодні ну все ж подолали білих хто босий був той получив постоли і ми пішли в постолах річки замерзли а нам не страшно армія погнала білих що ми і не встигали штабом як вирушали з Чернігова то начальство моє поїздом а я сам одна конячина і тачанка нізя було погрузить то я їхав по річиі Десні по льоду до слідуючої станції тоді погрузився в свій ешелон і поїхали разом у Тульчин і там стояли щось довго ну нам наказали виїхати на станцію і направляться на Одесу то я своєю конячкою начальство отправив на станцію а мене послали за остальними речами я поїхав і тільки в’їхав у Тульчин навпротів летів наш командир і говори куди тебе чорти несуть ми вже одрізані то він на своєму рисакові не поїхав полетів а я конячиною не втік мене догнала куля я бросив коня убитого і скочив у городи по мені почали стріляти я встановився і мене забрали їхній офіцер сказав надо десь заперти мабуть хотіли допит зробить і тоді пустить в роз-ход заперли в камеру вже в одинадцять годин ночі я послухав нема нікого і нічого не чутно я погледів віконце маленьке забите дошкою одірвав дошку і дуже трудно було вилазить ну все ж виліз як з клещів вискочив ну куди думаю іти ну думаю на Білу Церкву там наші і я туди диржав напрям ішов два дні вже з сил вибився і зайшов у село Попілюхи спитав чи нема ніякої армії говорять нема я пішов далі по слободі стоїть дід на воротях і вже вечор я питаю чи нізя у вас заночувати він зразу каже можна пішли в хату дід найшов вареників і дав мені повечеряти уніс соломи і сказав лягай спи я нічого не помічав за дідом а він з бандитів його син був старостою і дід собщив сину а у сина є ще два чоловіки і прийшли вони годин у дванадцять і будять а я дуже заснув прокинувся стоять троє молодих дужих парубків і говорять уставай підемо в наш штаб я думав мисливці і я попав у їх лапи убрався вони мене вивели з Попілюхи і повертають із шляху до лісу ліс був окопаний куветом і мене біля кувета остановили і кажуть скидай шинель