Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

— Але ж слухали, — мовила Арна. — І люди в залі, і ці, надворі, — всі слухали! На таку аудиторію прикольно працювати, щоб до кожного дійшло. Самий кайф.

Про сповільненого, але дуже щирого роботягу за лаштунками Богдан їй не сказав. І запитувати нікого ні про що теж не став, хоча вкотре нічого не збагнув із того, що сталося. Чуже життя мчало вперед з шаленою швидкістю, і всі його сили йшли тільки на те, щоб не відстати, — натомість збагнути щось у цьому житті, а надто зробити його бодай частково своїм, здавалося геть нереальним.

Вони знову їхали в потязі. Хоча щойно ж завантажилися, спресувавшись, у «бобик» із правильним написом на кузові — «люди». Богдан досі не звик, прискорений час випадав із його сприйняття цілими блоками, остаточно збиваючи під три чорти внутрішній годинник і календар. І як на зло, на очі не траплялися справжні, бог із ними, з годинниками, — хоча б календарі.

Він прокинувся раніше за Арну, раніше за всіх, за вікном займався світанок, перетворюючи монотонні коробки великого індустріального міста на щось рожево-фантастичне. Світанки стали дуже довгі, надвечір’я теж, лише за ними, швидкоплинними перехідними станами, й було помітно, як далеко ми відірвалися від загального астрономічного часу, зав’язаного на обертанні Землі. «Ми» — дуже вдале слово. Воно дає майстерно вилавірувати від запитання, яке дедалі частіше наполегливо ставало на шляху: а що тут і зараз роблю особисто я?

Арна. Але ж, правду кажучи, дев’яносто відсотків свого підостроженого часу про нього, Богдана, вона не пам’ятала в принципі. Арна відпрацьовувала концерти, розрулювала проблеми в діапазоні від спілкування з місцевими до фальшивого звуку, вона вникала у все, починаючи від Костикових обов’язків і закінчуючи життям і творчістю кожного з кадаврів. І водночас вона завзято мандрувала, не минаючи жодної зустрічної пам’ятки і скрізь вишукуючи нові, не охоплені туристами, і в кожному місті неодмінно провідувала давніх і заводила нових друзів і приятелів, і ні з ким не відмовлялася випити в гримерці, поїсти шашликів на природі чи завалитися в найшикарніший ресторан місцевого значення, і за кожної нагоди слухала аборигенських поетів і музикантів, некривдно критикуючи, а частіше щиро захоплюючись без краплі лестощів… А я вдаю, ніби все це здуріти як цікавить мене. Просто щоб бути поруч. Щоб не відстати.

А ще я з нею… де і коли, до речі, це було востаннє? Гримерку Богдан пам’ятав, і той корсет із безліччю мотузочок, і канапу, і величезне люстро — але в якому місті і, головне, скільки днів тому?

Може, вона в кожну поїздку бере з собою такого ось хлопчика. Їй так зручніше. Не треба гаяти зайвого часу.

Арна спала, з головою накрившись смугастим простирадлом із логотипом залізниці, лише з-під синьої облямівки визирав краєчок її голови: шовковистий підшерсток, світлий пух, вона вже почала потроху заростати і кілька — скільки? — днів тому запитувала в Богдана, чи не запустити б їй волосся. Він сказав — запустити і був переконаний, що того ж дня вона знову поголиться, до осяйної більярдної кульки з татуюванням над вухом, смішна, незбагненна, що їй до чиєїсь думки? Але поки що не поголилася, і золотилася в променях пролонгованого світанку, і Богдан трохи піднявся, нахилився і поцілував — легенько, щоб не розбудити.

Вона не прокинулася. Сповзло простирадло, відкриваючи обличчя з безжурно стуленими віями і тоненьку шию, а потім самі собою ворухнулися, випростовуючись, руки, потягнулися в непомильному напрямку, обійняли його за шию і притягнули до себе. Водночас не було жодного сумніву, що Арна спить, і навіть напевне бачить хороший сон, і їй не конче прокидатися — щоб усе встигнути.

Але я так не хочу.

Богдан рвучко випростався, скидаючи її такі теплі і незвично безвільні долоні, нараз упав від раптового поштовху на свою полицю і відсунувся далі, підсилюючи випадковість свідомою дією. А ще я, просто зараз і тут, на вокзалі, піду в касу і візьму собі зворотний квиток. Я ні з ким не сварився, нічого не змінилося, але ж вічно так не може тривати, правда ж? Це не мої гастролі, не моє життя, не мій час.

Чуже місто за вікном впустило в себе, під квадратний міст-недотунель, і потягнулися за вікном низькі будівлі, паралельні рейки і гусениці вантажних потягів: приїхали, вокзал. Вагоном бігала заспала провідниця, стукала дверима купе і метушливо викрикувала назву міста у поєднанні з «кому?», немов пропонувала його купити. Та добре вже, ми встигнемо. Не було прецеденту, щоб ми куди-небудь не встигли.

Він озирнувся і побачив, що Арна вже сидить на полиці, обхопивши руками коліна, повністю вдягнена, вмита і з рюкзаком біля ніг, вона встигла навіть подіти кудись вагонну постіль із синьою облямівкою, хоча з цього, звісно, було смішно дивуватися. Богдан кивнув їй і взявся згрібати жужмом свої простирадла — повільно, вже як умів. Потім якось прискорюся. Можливо.

— Концерт о сьомій, — стиха мовила Арна. — Я ось думаю…

Пауза передбачала його репліку, і Богдан мовчки зиркнув через плече.

— Нехай Костик з кадаврами поселяються і опікуються сценою. А ми з тобою погуляємо. Просто поваландаємося містом з ранку до вечора. Удвох. Я тут була зо два роки тому, але зовсім коротко… Ага?

— Пропозиція, від якої він не зможе відмовитися, — пробурмотів Богдан.

— Що?

Вона всміхнулася — і всю його ретельно виплекану іронію вмить звіяло протягом у напіввідчинену навскоси горішню четвертину вікна. Сходило сонце, сяяли вагони-цистерни на сусідній колії, за ними виростала помпезна будівля вокзалу, а в перспективі простирався сліпучий, безкінечний, неймовірний день попереду. Удвох.

— Ага, — відповів Богдан.

І вони вже снідали в придорожній кав’яренці, самі, без усяких кадаврів з