Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

наважується — залишає одежу на ганку і йде до озерця. Від озера віє прохолодою. Холодок плазує між диким, вкритим мохом камінням і торкає Софію за ноги. Вона повільно, стаючи навшпиньки, з піднесеними догори руками заходить у крижану воду. Камінці впиваються їй в підошву і вона ледве стримує крик. Відштовхується і пливе на середину озерця. Крізь кришталево чисту воду Софії видно дно — суціль різнокольорове каміння. Величезні брили впереміш з купами дрібних камінців. Вона вирішує набрати собі пригорщу і пірнає, але близькість дна виявляється оманливою. Їй бракує повітря, і вона виринає на поверхню. Лягає на спину.

Птахи галасують і гасають над самою водою. І Софії здається, що якийсь зараз зачепить її крилом. Вона перекидається і пливе до берега. Коли торкається ногами дна, озирається навколо.

Їй раптом здається, що чиєсь обличчя визирає між невисокими скелями, що, наче паркан, оточують озеро. Але в ту ж мить птахи над головою розпочинають справжню какофонію. Згори на них шугнув гриф, і вони кинулися врізнобіч.

«Дивно, — подумала Софія. Досі вона вважала, що грифи живляться виключно падлом. — Може, це якийсь новий вид?»

Софія вийшла на берег, пострибала на правій нозі, на лівій, витрушуючи з вух воду. І лише тоді згадала про обличчя між скелями. Озирнулася навкруги — жодної живої душі. Мабуть, хтось із сестер. Чого їм треба? Вона пожалкувала, що залишила одяг на ганку і тепер доведеться повертатися під чиїмись поглядами. Софія ще раз уважно роззирнулася навколо, та знову нікого не помітила. Трохи заспокоївшись, пішла до скелі, яка закривала від неї будинок. І обережно визирнула. Сестер не було. Софія полегшено зітхнула і побігла лугом до ганку. Але раптом завмерла від несподіванки. Одежі на тому місці, де вона її залишила, не було.

— Ну, це вже занадто! — розсердилася Софія і, стиснувши кулаки, пішла до своєї кімнати. — Кожен жарт має межу, — бурмотіла вона, натягаючи джинси та майку.

Ліну Софія знайшла на метеомайданчику. Та, стоячи на драбинці, виливала воду з плювіографа (приладу, за допомогою якого вимірюється кількість опадів) у мірну склянку. Софії вона щиро зраділа, або вдало прикинулася, що зраділа. Стрибнула на землю, простягнула склянку з водою:

— Тримай.

Софія неохоче взяла склянку:

— Ліно, якщо це був жарт, то запевняю, що жарт безглуздий.

Ліна подивилася на Софію широко відкритими очима, і та зразу впевнилася, що принаймні одна з сестер не має до зникнення одягу ніякого відношення.

— Де твоя сестра?

Ліна стенула плечима:

— Десь сховалася, бо ми з нею посварилися, — коли ми з нею сваримося, вона йде кудись у скелі і сидить там, поки не перезлиться. А що трапилося?

— Нічого особливого, просто вона сховала мій одяг.

— Одяг? — Ліна замислилася. — На неї не схоже. Ти впевнена?

— Я ні в чому не впевнена. Залишила на ганкові одяг, а він зник…

— А, — Ліна розсміялася, — тут такі випадки іноді трапляються. У мене колись зникла книга, а у Тінки — косметика. Тут, у підвалі, живуть величезні пацюки. Кілька разів ми їх бачили. Вони вже дісталися було до наших припасів, та ми їх випередили. Склали все в контейнери і перенесли на горище. Так що, думаю, жарт з одягом — то їхня справа.

— А як же… — Софія раптом згадала обличчя між скелями. Значить, то Тіна ховалася від сестри. Тепер стало зрозуміло, куди міг подітися альбом-колекція з метеликами. Його зжерли пацюки. Важко повірити, але якщо вони величезні… На ганку Софія залишила білу в темну цятку сукню. Одну з найулюбленіших своїх суконь, і її було дуже шкода. Але що зробиш. В душі вона навіть зраділа, що не доведеться сваритися з сестрами.

— А як же — що? — перепитала Ліна.

— Нічого, — Софія обняла її і поцілувала. — Нічого.

В технікумі їх навчали, що психологічна сумісність на важкодосяжних станціях має неабияке значення.

Перед випуском Софія прослухала цілий курс з цього приводу і пам’ятала жахливий приклад, який наводив їм викладач. На метеорологічній станції на острові Жохова, що в Льодовитому океані, один метеоролог убив іншого з особливою жорстокістю. Завдав близько шістдесяти ножових поранень. А річ була в тому, що метеорологи працювали на станції лише удвох. І один з них просто… хропів. Жахливо хропів щоночі. Починав хропіти, як тільки торкався головою подушки, і не переставав до ранку. Так продовжувалося близько року. А через рік його товариш, який постійно слухав те хропіння, буквально розрізав його на шматки. Ось що таке психологічна сумісність на важкодосяжній станції.

Розділ 6

Після доби чергування Софія проспала до вечора. Кошмари не турбували її цього разу, і вона прокинулася лише від гучного гуркотіння і вібрації. Будинок, здавалося, ось-ось розвалиться на друзки. Софія схопилася, швидко натягнула блузку та джинси