Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

— По ногах бийте, щоб завалити! По ногах! — кричав комполку. Далі мусила підійти піхота. У крайньому випадку і гармати є. — Вперед!

Кіннота з тачанками швиденько обійшла Шпиля і зайняла позиції. Ось вже дивилися в його бік кулемети з тачанок, а велетень плентався, хитався, наче п’яний.

— Вогонь! — кулемети почали стріляти по ньому. Шпиль хотів втекти від них, почав відступати, але побачив позаду піхоту, яка теж відкрила вогонь. Шпиль заричав, притиснув Міру до себе, щоб захистити від куль. Круг оточення навколо нього швидко стискався. Шпиль сів і розгублено дивився на нападників. Потім лівою рукою загріб землі, виривши глибоченьку яму. У цей окопчик обережно поклав Міру, а сам двома руками зліпив з землі грудку десь діаметром у метр. Замахнувся і пожбурив її у бік кінноти. Грудка полетіла каменем і збила одну з тачанок, розтрощила її незгірше, аніж снаряд. Шпиль зліпив і кинув ще одну грудку і ще одну, він вибивав тачанки з кулеметами, наче глечики з тину.

— Гармати до бою! — наказав Єрофеєв, який зрозумів план Шпиля. Але запізно, він вибив вже всі тачанки, які були з кіннотою, і ось вже біг на неї. Два ескадрони кинулися в атаку, стріляли, але Шпиль не звертав уваги на кулі, розкидав вершників у різні боки, наче вітер тополиний пух. Йому було важко, він гарчав, але продовжував убивати, не зупинявся і на мить. На кого не вистачало рук, тих рвав і перекушував навпіл своєю страшною пащею. Залишки кінноти почали тікати від роз’ятреного чудовиська.

— Піхоту вперед! — закричав Люшков, але Єрофеєв не виконав наказ.

— Ставте мене до стінки, а знищити полк не дам! Шпиль зараз всіх розмете! — твердо сказав Єрофеєв, ледь рухаючи побілілими губами. Хотів наказати, щоб стріляли гармати, але Люшков заборонив, злякався, що снаряди вб’ють Шпиля. Командири лаялися між собою, а чудовисько тікало.

— Впустили, впустили! — волав Люшков.

— Він іде в будинок на пагорбах, — сказав Ліберман, який подивився на мапу. — Там ми його і візьмемо, — він хотів заспокоїти Люшкова і Єрофеєва, які готові були вбити один одного. — Припиніть! Який приклад даєте солдатам?

Шпиль неспішно віддалявся, загін червоних залишився, щоб поховати загиблих. Чет дивився за цим здалеку, а потім поїхав за Шпилем. Той плентався до самого вечора, ось вже і Шпилівка, он будинок на пагорбах. Треба було обходити болота, але Шпиль чомусь зупинився. Чет подумав, що сили залишили чудовисько, а воно несподівано узяло розбіг. Важко стрибнуло і таки перелетіло через болото. Нехай і плюхнувся у воду, але вже при березі, виліз і почав дертися на пагорб. Не зупинявся. Мабуть, знав, що якщо зупиниться, то не знайде сил лізти далі. Чет дочекався, поки чудовисько вилізе на пагорб, і поїхав в об’їзд. Ледь тримався у сідлі, виснажений та блідий. Але не зупинявся.

На пагорбі був, коли вже остаточно стемніло. Залишив коней за огорожею, сам тихенько пройшов до будинку. Почув у підвалі Стогони. То поранений Шпиль. Міра щось говорила йому. Вона принесла згори простирадла, знайшла спирт і тепер обробляла рани. Вона вміла це робити, зупинила кров, уклала чудовисько, хотіла піти, але Шпиль узяв її в руку. Міра намагалася показати, що їй незручно. Тоді Шпиль запхав її до кімнати, де стояв сейф, а сам ліг так, що привалив двері своїм тілом. Тоді вже заснув. Тривожно. То стогнав, то гарикав.

Чет спустився вниз, тримаючи гвинтівку напоготові. У підвалі було темно, Чет нічого не бачив. Піднявся нагору, тихенько зірвав штори, пошматував їх на смуги, які зв’язав у мотузку. Прив’язав один кінець до верху великої шафи з посудом. Мотузку протягнув униз. Щосили смикнув. Сервант гучно гепнувся на підлогу. Шпиль прокинувся, загарчав і поліз на гору, ледь не розчавивши Чета, який наче влип у стіну. Шпиль виліз з підвалу, почав Оглядати будинок.

— Міро! — покликав пошепки Чет.

— Я тут! — вона відчинила двері.

— Тікаємо! — схопив її за руку, але Шпиль вже повертався. То довелося Чету ховатися у кімнаті. Шпиль відчинив двері, зазирнув, побачив Міру, яка Посміхалася йому і махала рукою. Заспокоївся, задоволено мугикнув. Потім принюхався. Чет у цю мить ховався за дверима, зовсім поруч з чудовиськом. Міра заговорила до чудовиська. Не заговорила, а замугикала, як матір до немовляти, без слів, просто якісь приємні звуки. Шпиль посміхнувся, задоволено дивився на Міру, а потім зачинив двері, привалив їх своїм тілом і заснув.

— Чете!

— Міро!

Вони обійнялися і жадібно цілувалися.

— Я не могла втекти. Шпиль не пускав.

— Я не міг прийти раніше.

— Що далі?

— Може, є якийсь вихід звідси? Таємний.

Вони шукали, перевіряли і стіни і стелю, але вихід, здається, був тільки один, і його закрив собою Шпиль. Вони покинули нишпорити в кімнаті, їм і без цього було чим зайнятися.

Вранці загін червоних підійшов до будинку на пагорбах. Розвідка доповіла, що чудовисько спить у підвалі. Туди принесли снодійне, звичайний хлороформ. Просто вилили до підвалу і втекли. Почекали хвилин десять.

— Тепер можна подивитися, що там, — комісар Люшков узяв протигаз. З ним пішли Ліберман і ще кілька солдатів. — Комполку, залишаєшся нагорі. У випадку, якщо чудовисько нас знищить, приймаєш командування на себе. Треба схопити його. Вбивати тільки в крайньому випадку, коли буде небезпека його втечі. Шпиль або буде служити революції, або його не буде. Головне, щоб ним не скористалися контрреволюційні елементи, — наказав Люшков.

— Слухаюсь, — кивнув Єрофеєв. Вони вже поговорили між собою і вирішили забути минулі образи та звинувачення.

Комісари в протигазах пішли до підвалу. Запалили там ліхтар. Шпиль спав. Люшков торкнувся його, перевіряв сон,