Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

Подавала їм страви ключниця Малуша. Вона вже призвичаїлась до своєї роботи, низько вклонялась князям, тільки заходила до стравниці; носила миски, наливала вино, прибирала посуд і все робила швидко, метко і спритно.

Потім княжич Святослав ішов наверх, сідав у Людній або Золотій палаті, по праву руку від нього стояв воєвода Свенелд, по ліву – брат Уліб, близько сідав ларник Переніг, чимало воєвод і бояр стояли позад них. І княжич Святослав говорив з тіунами, приймав гонців земель, слів, якщо вони потрапляли до Києва, робив суд і правду людям.

Власне, все робив не він. З тіунами, гонцями, всіма людьми, що приходили до княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, воєводи й бояри, вони ж вели перемови з гонцями земель, творили суд і правду людям.

Але ж княжич Святослав мав вуха і все чув. Тіуни говорили про оскудіння княжої скотинці, бо, мовляв, княгиня Ольга багато взяла з собою, й вимагали збільшення уроків і уставів. Приходили і ставали на суд бояри, що в сварках за рольні землі, бортневі знамена й боброві гони скубли один у одного бороди, ламали руки й ноги, бились мечами, батогами, а то й просто телеснею. Княжич слухав воєвод, які хвалились, що не хтось інший, а тільки вони кров’ю й життям своїм захищають землі, за що просили пожалування.

Уже й раніше Святослав часто сидів біля матері, коли вона робила суд і правду. Але тоді він покладався на неї, вона знає правду і покон. Та й не завжди він сидів поруч з матір’ю, бо здебільшого проводив час з Асмусом, їздив з ним десь у полі.

Тепер він мусив слухати тіунів, бояр, воєвод, і часто йому здавалось, що вони не судяться, не правди шукають, а розривають на шматки рідну землю. Кожен із них намагається вирвати собі більше, все найкраще, і в запалі своєму вони стають хижими, безжальними, такими, що аж кров бризкає в них з-під пальців.

Ці мужі ставали на прю перед ним, князем, обзивали один одного найгіршими словами, сварились і навіть тут, у палатах, мало не бились, але однаково не він вирішував їхню долю, бо вони сварились і мирились; незважаючи на всі свої сварки, стояли в’єдно, хіба що тільки вимагали, просили в князя за свої шкоди пожалування.

Проте вони були справді жорстокими й безжальними, коли доводилось судити не їх, а коли самі судили інших. Вони часто приводили на суд людей своїх – смердів, рядовичів, закупів і просто обельних холопів. Той утік від свого господаря, той потай вночі вдерся у житницю, той взяв чужого коня, той убив княжого мужа, і вони – воєводи й бояри Гори – карали оцих роб’їх, чорних людей як тільки могли, кидали в поруби[115], віддавали на потік, пограбування, прирікали на смерть. Так-бо, мовляв, велів древній закон і покон.

І княжич Святослав десницею своєю мусив стверджувати цей закон і покон, судив, робив правду, хоч часом у нього й скніло при цьому серце. Він знав і любив древній закон і покон, який змушує воїна не шкодувати життя й стояти на смерть перед ворогом у полі, але не знав ще страхітливих законів і покону Гори.

Так у той час, коли мати їздила в далеких землях, княжич Святослав стикнувся з силою своїх мужів, силою Гори. «Добре, – думав він, – що ця сила не може судити князя».

Набагато краще почував себе княжич, коли залишав город і їхав у поле. Довго шукати нагоди для цього не доводилось – звідти, як крик пораненої чайки, долітали й долітали недобрі вісті, звідти приходили мало не кожного дня купці, яких було пограбовано й покалічено в далекій дорозі, там також дуже часто загибали в сторожі вої – від меча, отруєної стріли, від хижої руки.

Почувши далекий клич, княжич Святослав не когось посилав, а сам з малою дружиною переїжджав Дніпро, мчав гостинцем, що вився на схід сонця, часом завертав праворуч до Переяслава й Родні, шугав вгору по Десні – до Чернігова.

Вони завзято шукали ворога. Це були печеніги, чорні булгари, загони великих орд, що блукали за Ітилем-рікою. Як таті, вони ночами скрадались у полі, підбирались до городищ і сіл, блискавицею падали на мирні хижі, грабували статки, забирали худобу, вбивали людей, а юнаків та дівчат гнали в неволю.

Не раз княжич Святослав із дружиною своєю стикався із цими ворогами їхньої землі. Він ішов по сліду, шукав їх у байраках і ярах, проходив ліси, що перетинали шлях, мчав у широкому полі, де під копитами шуміли тирса, високі могили вказували шлях, а на обрії вставало марево.

Часом це було й не марево. То, підіймаючи позад себе стовпи куряви, мчали в безвість, до Ітиля-ріки, чужинці, то вони везли з собою добра Руської землі, гнали худобу, вели людей.

Мов вітер, мов грім, що котиться і все підсилюється в безмов’ї, мчали в полі вої княжича Святослава, а попереду летів він сам – рішучий, дужий, безжальний.

І вони здоганяли орду, стикалися з нею, рубались, одбивали своїх людей, гнали хижаків далеко в поле, нищили, вбивали. І це княжич робив охоче, любо, бо захищав рідну землю, людей її.